Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— Мамо! — викрикнула Ганна.

— Нічого не знаєш?

— Не знаю, — глухо повторила.

Управитель, не сказавши ні слова, вийшов на двір і розшукав торганівського свого товариша, що якраз з кількома солдатами все поперекидав у Козинишиній коморі. Обидва управителі хвилину говорили між собою стиха. Після того Кіш вернувся до світлиці, а незабаром і торганівський управитель вийшов з хати й подавсь до хати Козинової. Кілька інших солдатів одночасно попростували до Прибикового двору. В той час решта солдатів, що перед хатою ждали, роз'їхалися по дворах, щоб тут зостатися на довший час.

День згасав, і сутінь починала покривати нещасне село. Ця пора дня, інколи така спокійна та тиха, була тепер повна життя та нещастя.

А з дворів озивалися голоси солдатів та іржання їхніх коней. Численна юрба перед двором помалу ріділа. Більшість розбіглася по хатах, налякана некликаними гістьми. Безлюдними вулицями лиш промигне плащ якогось солдата, що важкими кроками проходив, побрязкуючи важким мечем.

Смеркло. По небі гнались чорні хмарки, дико поспішаючи. Місяць, хвилинами закритий ними, часом знову посвітить на село. В одну з таких хвилин юрба солдатів з криком вийшла з двору Козини і швидкою ходою подалась до розправи. На чолі її був торганівський управитель. Незабаром знов заворушилось перед розправою. Солдати виводили звідти селян. На чолі їх був зв'язаний Матвій Прибик та молодий Козина з обв'язаною головою. Сика теж ішов за ними, поруч із старим Прибиком. Всі мовчали, лиш їх озброєний конвой бряжчав. Серед того брязкоту чулось зітхання та плач жінок. Солдати йшли в похід і вели з собою полонених ходян. Місяць прояснивсь і освітив гребні шоломів та блискучі мечі. Забіліли плащі солдатські та білі жупани ходян, що йшли між солдатськими кіньми. Похід простував до Торганова.

Від розправи йшла молода Козиниха з дітьми, знесилена плачем, біля неї стара її свекруха, мовчки, з похиленою головою. За ними Маринка Прибикова, а поруч неї поциновицький дядько Пайдар, молодий Шерловський та пострековський Псутка, проводячи покинутих жінок до Козинової хати. Не могла ж Маринка сама вернутися додому, коли там було повно солдатів.

Як тільки увійшли в двір, відразу впало в очі, як тут хазяйнували. В світлиці було все поперекидано та розкидано: двері в коморі були виламані, порубані. В тому сум'ятті стара Козиниха зникла з світлиці. Пробігла двором до своєї хати. Там у світлиці було точнісінько так, як і в молодого господаря. Але стара на те не дивилась, — ускочила хутко, захекавшись до комори і тут на порозі раптом спинилась. При місячному світлі і тут було видно спустошення, що зробили солдати. Але Козиниха не дивилась на розбиті та попсовані речі. Втопила очі лиш на одне місце в підлозі. Дві дошки лежали тут виламані, порубані, на їх місці чорніла глибока яма, певний затишок з давніх неспокійних часів. Була порожня.

Скринька «справ ходських», ходський скарб коштовних паперів зник. Солдати взяли її і віднесли.

Стара Козиниха стала з похиленою головою, з руками навхрест, неначе над розкритою могилою. Глибоке зітхання вирвалось їй з грудей, і вона взялася руками за голову. В ту мить щось освітило її засмучене обличчя; видно було, як на міцно стулених устах пробіг гіркий, погордливий усміх.

VII

Хмарки на небі порідшали, і за Черховим та за гребенем гір прояснилось. Лиш подекуди невеличка хмарка гналась осамотнена, неначе спізнилась і поспішала догнати гурт. Місячне сяйво вільніше тепер розливалось й освітлювало цілий Шумавський край, лісову сторожу Чеського лісу, шпилі біля Кленчі, Ходова та над торганівським замком. Стіни замку біліли поміж голими деревами. Звечора були вони ясно освітлені, бо до торганівського пана завітали гості. Ті два старшини, що з ним приїхали з Пільзня, — полковник граф Штампах та молодий ротмайстер граф із Вертби та з Фройденталю; про нього челядь пошіптувала, що приїхав, мовляв, по молодшу дочку торганівського пана Марію. Старша Варка була вже заручена за полковника Василя Грознатого, графа з Гутштайна.

Гості довго гуляли. Було вже близько одинадцятої, коли світло в вікнах великої зали погасло. Після того світилося ще в сусідніх кімнатах, але незабаром і там погасло.

Лиш у двох вікнах аж до пізньої ночі світилось. То був панів кабінет. Лямінгер сидів там у кріслі біля коминка, в якому палахкотів огонь. Поруч стояв стіл, гарно вирізаний, а на ньому скринька дубова, добре кована. Пан утопив свої холодні сіруваті очі в управителя Коша, що стояв перед ним, витягшись, як солдат, і слухав його рапортування. Кіш оповідав, що діялось в Уєзді, коли вельможний пан від'їхав. Розказував далі, як він наказав найперше зв'язати Прибика Матвія, і як Сику та Козину примушував, щоб признались.

— Хто з них був найупертіший?

— Козина, ясновельможний пане. Коли його жінка передо мною навколішки впала, він наказав їй, щоб устала та йшла краще додому.

— Гм!..

— Після того у Сиків шукали, але даремно. Також наполягав на присутніх жінок і загрожував, що будуть їх чоловіки покарані. Тому-то ми їх і пустили туди. Але не признались. Здасться, вони не знали.

— Думаєте?