Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— Недурно його бог пошельмував!

— Катюзі по заслузі! — відповів Прибик коротко й сухо. В цей, час торганівський управитель пронизливим голосом наказав обом Прибикам, молодому Козині та кільком селянам найстаршим, щоб увійшли до світлиці. Перед тим Козина озирнувсь, погляд його шукав жінки та дітей. Побачив її, бліду, заплакану. Штовхалася за ним, і дивно, що торганівський управитель, стоячи біля дверей, пропустив її, матір з дітьми і інших жінок, навіть Прибикову Маринку, що пролізла теж сюди.

Очі всіх були звернені на панів, що поскидали плащі, сиділи за великим писарським столом, жваво розмовляючи між собою притишеними голосами. Між панством у білих мундирах та в червоних штанях вирізнявсь Лямінгер у рудому мундирі, з широкими, вишиваними золотом полами. Праворуч від панів, що всі мали чоботи з довгими халявами, стояв управитель Кіш, з пошани до високого панства він скинув бриля.

З управителевої постави, з усієї його виправки було видно, що це був старий вояка. Свідчив про це ще й рубець над правим оком, що зостався йому на спомин про бій під Віднем, коли там, дев'ять років тому, помагав відбити силу турецьку на службі у війську Леопольдовім.

Близько заведених сюди ходян стояв окремо Юрко Сика, «волосний писар», як його називали; він хитро поглядав на панів та повертав чубату голову свою до інших земляків. Іскра Юрко, що стояв ззаду, добре помітив, як він нишком, помаленьку посувається, щоб наблизитися до своїх, мабуть, хотів щось сказати, а на перешкоді тому був солдат у чорному панцирі з голим великим мечем.

Старі люди, силоміць сюди заведені, дивилися на панів пильно, деякі байдуже, але більшість похмуро, хоч спокійно ждали, що воно буде, особливо спокійний був Матвій Прибик, що на цілу голову перевищував усіх. Найгірш було старому батькові,— хотілось сісти, та не можна було. Єдиним підсобником йому була чекана, на яку він спиравсь.

Тільки молодий Козина був якийсь неспокійний, — то на панів дивився, то на Сику, і зараз знов озирався, потім кивав головою, але не жінці, а матері. Мати це помітила й проштовхалась аж до нього. Та якраз у цей час пани перестали розмовляти, а управитель Кіш, з наказу свого пана, почав громовим голосом з якогось листа читати.

Стара Козиниха перших його слів не чула. Вона була в ту хвилину схвильована. Кілька слів синових її так схвилювало.

— Мамо, пани прийшли не по мене, а по наші папери, — тихенько та швидко їй сказав. — Ви добре їх заховали?

Сказав це і більше нічого; але старій Козинисі було того досить.

«Він знає, що папери у мене! Хто йому це сказав? Сика напевно ні. Він тоді так пильно дивився на неї, та мовчав, як дуб, мовчав, аж тепер боїться за них». Такі думки пробігли в сивій голові старої ходянки. «Що робити? що думати?»

Погляд її, повний жаху, зупинився на ставному синові. Але син уже не повертався, він уважно слухав, що Кіш, стоячи, як стовп, крикливим голосом читав. В світлиці панувала тиша. Управитель пригадав, що після ганебного повстання селянського, що відбулося дванадцять років тому, було видано наказа, яким усі права й привілеї, видані перед повстанням, відбираються й касуються, бо всі непорозуміння й позви підданих з панством виникли на підставі тих привілеїв. А все ж подекуди, як і в цих ходських селах, писаних тих прав, хоч уже й недійсних, не бачили, гадаючи, що ними ще можна чогось досягти, і, навіть, як недавно тут, у цьому селі, трапилось, деякі робочі люди насильства допустились і руки свої на урядовців ясновельможного пана Лямінгера, гетьмана краю пільзенського, найсуворішим карам підлеглим чином підняли, на старі права й привілеї покликаючись.

А все ж ясновельможний пан, в своїй ласкавості та милості, на цей раз прощає тих, хто цього допустились, Івана Сладкого, по-вуличному Козину, і тих, що йому помагали; одначе гетьман краю пільзенського, пересвідчившись, що тільки ті неправдиві привілеї були причиною тому, що сталось, ім'ям наймилостивішої влади точно постановити та наказати зізволили, щоб ті йменовані листи та пергаменти, яких ніде нема, як досліджено, лиш тут в Уєзді, щоб усі до одного без зволікань і добровільно було видано, в противному разі силою гетьманської влади всі неслухняні та ворожі будуть примушені і якнайсуворіше покарані».

Права рука Кошева, що наказ держала, спустилась. Управитель уп'явся своїми колючими очима в селян, неначе хотів пересвідчитись, яке враження слова його справили.

Лямінгер нібито байдуже слухав, озираючись притім на холодних ходян, що перед ним стояли. Найчастіше все ж дивився на молодого Козину, що його погляд в перший раз так вразив Лямінгера.

Скоро Кіш дочитав, настала на хвилину глибока, мертва тиша. Вплив прочитаного розказу був видимий. Вояки з блискучою зброєю, старшина з краєвим гетьманом так несподівано наскочили — все це вразило селян, і вони тепер пильно, з напруженням дивилися на стіл, де сидів торганівський пан.

Козина дививсь на Сику, неначе ждав, що «волосний писар» обізветься. Але той мовчав. Молодий господар довго не думав, заговорив:

— Це є правда, що нам управитель читали; я бивсь з панським урядовцем і з паном управителем, але вони спилювали мені літу, що показувала межу, і я боронив її і мусив боронити. З того дня, як я на світ народивсь, була та липа Козинівська, так само за покійного батька, діда й прадіда, як це всі старі люди добре знають. Через те дякую за милість, але я не провинивсь. А щодо тих писаних прав, то пани самі добре знають, що вони ще дійсні. Дійсні тепер і будуть дійсні, бо під час селянського повстання ми, ходяни, сиділи тихо, ані пальцем не рушили, отже той наказ із Відня не торкається наших прав, лиш тих країв, де було повстання.

Перші слова Козина промовив помалу, неначе шукав їх або вагавсь їх виголосити; але потім слова йому текли струмком природного красномовства й говорив жваво з пересвідченням. Лиш почервонів і очі йому блищали. Відповідь його тепер більше вплинула, ніж той гетьманів гострий наказ, що його Кіш допіру прочитав. Сика з жахом дививсь на сміливого Козину, до якого досі не мав довір'я в важливих справах. Старий Прибик кивав сивою головою, син його усміхаючись подививсь на Лямінгерового управителя, неначе сказати хотів: «Дурноти старався, до пастки не підемо!» Інші, що були понурили голови, тепер підбадьорились.

Але біло-жовті повіки Лямінгерових очей знову швидко заморгали й не закрили погляду, в якому світився гнів. Обидва старшини, не мало дивуючись, перевели очі з смілого промовця на краєвого гетьмана.