Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— А наш тато?

— Теж.

— А що вони зробили?

— І чого ти говориш з ним, Матвію! — обізвавсь старий.

— Підемо. Маринко, принеси татові жупан!

Коли Маринка жупан подавала, сказав їй:

— Дурна, не плач, незабаром повернемось, а тимчасом бережи господарство!

Перед двором позбиралися сусіди. Всі перелякано дивилися на те, що діялось. Спереду їхав торганівський управитель на коні, за ним три солдати, а між ними йшли, кожний окремо, обидва Прибики: старий в кожусі, спираючись на чекану, а син його без неї, з піднятою головою. Маринка з молодим Шерловським, з дядьком Пайдаром та з Псуткою йшли за ними. Чоловіки злякану дівчину підбадьорювали.

Коли підходили до розправи, побачили перед нею других двох солдатів і між ними молодого Козину, що мав обв'язану голову. Недалеко від нього стояла з Галинкою на руках бліда, заплакана його жінка. Біля неї стара Козиниха, держачи за руку Павлика. Стара Козиниха не плакала, але з нахмуреного обличчя, з очей, що дивилися на сина, було видно, що на душі в неї не спокійно.

Перед розправою зібралося усе село: молоді й старі, чоловіки й жінки. Всі дивилися назустріч Прибикам. Але зараз же всіх голови повернулися, бо в цю мить дудар Іскра Юрко проштовхавсь до управителя, став перед ним і напівжартома, напівповажно промовив: «Пане управителю, я теж був там у тих музиках під липою!»

Всі задоволено привітали дудареві слова. В цей час хтось крикнув:

— Матінко, Парасковія, йде ще військо!

VI

Не було то військо, як голос прокричав, але кілька верхівців. На чолі їх було кілька панів, мабуть, старшини, в білих плащах. На головах не мали, як салдати, шоломів, лише чорні трикутники, золотом обшиті. Вони їхали від Домажлиць. Але кожен знав, що там не було ніякої військової залоги, що це були від залоги пільзенської.

Зараз, скоро в'їхали в село, відділялись окремі верхівці по два та займали всі входи й виходи в селі. Останні зупинилися поблизу розправи. Ще перед тим вони зробили переполох в Уєзді, тепер приїхали сюди. Шум і гомін юрби затих, коли верхівці повитягали свої мечі. Як залізні піхви задзвеніли, як гола зброя заблищала, всі притихли. Жінки з жахом дивились, чоловіки нахмурились. Коли передні два старшини з коней позлізали, пролунав у юрбі викрик, живий вираз жаху: «Це торганівський пан!»

Ледве погляд звернувся в той бік, де був цей пан, як хтось інший закричав: «І управитель Кіш із Кута!»

Всередині між ними був сам Максиміліан Лямінгер, на той час гетьман пільзенський. Два вищі старшини були по боках, а ззаду управитель Кіш. Володар ходян, чоловік середнього зросту, років п'ятдесяти, йшов з піднятою головою певно й твердо; сіруваті й холодні очі його дивилися неначе байдуже, але пильно, на згромаджену юрбу. Холодний вітер злегка розвівав його плащ, що вільно висів на плечах, та рудуваті кучері його перуки.

Торганівський управитель заметушився й закричав, щоб розступилися й дали дорогу. Лямінгер, проходячи юрбою, дививсь поперед себе. В самих дверях зустрівся його погляд з поглядом іскристим, але похмурим, що в його обличчя був затоплений.

Молодий селянин, статурної постаті, що мав білою хусточкою голову обв'язану, на нього так подивився. То не був погляд заляканого селянина, але погордливий погляд вільного, себе свідомого мужа. Лямінгерові біло-жовті повіки мимоволі швидко заморгали.

В ту мить, як шляхтич з старшиною увіходив до сіней, дудар Іскра Юрко, нахилившись до Прибика, що стояв між двома солдатами, і, показуючи на руді кучері торганівського пана, промовив: