Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Дівчина засміялась, неначеб не хотіла признатись і якось ніби роздумувала. Але серце її радісно затьохкало при цьому. Теж і жаль було їй вродливого хлопця; і тому, коли він ще раз налягав, щоб почути відповідь, дівчина відповіла йому рішучим «сні», цебто, жодного хлопця не має, за жодним не побивається. Але, це проговоривши, зачервонілась, як мак, і коли зраділий хлопець схопив її руку, спустила очі, неначе переможена. В ту мить хлопець уже не вважав на двері, що вели до світлиці; теж і Маринка забула думати про тих, що там були.

Але щастя сприяло молодим людям. На той час ніхто не вийшов. Так само й ті, що були в світлиці, не вважали на те, що молодих немає між ними.

Тільки в цій просторій хаті без жодних прикрас не було так весело й любо, як тим молодим у сінях. Там сиділи самі старші й старі чоловіки, похмурі й поважні і своєю вдачею, і розмовою, що її саме вели. Був там Матвій Прибик, без жупана, лиш у штанях та жилетці. Поруч з ним сидів його двоюрідний брат Пайдар з Поциновиць. Ход плечистий і статурний; і своєю постаттю і вродою нагадував, що походить з роду Прибиків. Проти нього — пострековський Псутка, що йшов з міста і з Пайдаром тут спинився.

Всі вони сиділи на грубих стільцях навколо липового обрубка, що правив у Прибиків з давніх-давен за стіл. Саморобний той стіл стояв тут ще за діда Матвійового, як батько Матвіїв про це оповідав. Тепер цей дід не сидів коло столу, а напроти на ослоні, біля груби, одягнений в кожух. Цього кожуха він дуже потребував, бо в його літах кров не дуже-то гріла. Не знав і сам добре, скільки років живе на світі, але за приблизним підрахунком було вісімдесят з гаком. Сам років не міряв і не рахував, лиш так пам'ятав. Розказував, що добре пам'ятає ту велику війну; а хлопці, що на початку її народились, мусили потім йти на війну, бо вона тривала добрих тридцять років. Старий Прибик ще добре пам'ятав стару ходську славу, коли вони ще були вільні та мали права; він бачив батька свого озброєного і під прапором, як той ішов на границю до лісу. Це було тоді, коли та велика війна почалася. Того разу батько його ніс ходського прапора, бо це право з давніх часів належало Прибикам.

Старий Прибик охоче про це оповідав і розказував, як робили засіки, як козаки з кожного села, по черзі на повних двадцять чотири години до лісу на варту ходили, хліб та сушене м'ясо з собою брали, як він сам, тоді ще підліток щось років п'ятнадцяти, утікав з дому до лісу, до засік між козаки і там з ними вдень і вночі біля вогню зоставався.

То були часи! Що вже бачив і пережив, і що ще доведеться пережити! Саме тепер слухав ті новини, які віщували лиху годину. Оповідали і пострековський Псутка і сестрин «хлопець» Пайдар з Поциновиць, що в усіх селах ходських панство шукало старі писані папери і що вчора прикликали Сику до Торганова до замку, де йому дуже загрожували, коли він не признається, де ті папери сховано.

— Але мовчав, як дуб, — додав Псутка, що оповідав про Сику.

Матвій Прибик, нахмурившись, мовчки слухав, нарешті підвів голову й проказав:

— Мовчав! Ми теж мовчимо. Це ми вміємо. Панщини накидають нам усе більше та більше, а ми всі мовчимо, б'ють нас — мовчимо, ліс од нас одібрали — мовчимо, межі нам руйнують та поля крадуть — ми теж мовчимо.

— Ти не мовчав з Козиною, — вставив Псутка до речі. — А що було, а що ще буде!

— А що ж буде? — спитавсь Матвій гостро.

— Думаєш, що пани тобі й Козині це подарують?

— Подарують, не подарують. Але вже мали досить часу на нас, а ще не прийшли, та думаю, що й не прийдуть.

Від груби встав його старий батько й повільним кроком підійшов до столу. Старий був такий високий, як і його син Матвій, лиш вік йому голову наперед похилив та плечі стяг. З чола був лисий, зате від тім'я звисало йому довге волосся, біле, як сніг, аж до розхристаного кожуха, що його він лівою рукою коло пояса придержував. Він хмурив густі сиві брови; в очах йому засвітилось, коли підняв праву руку та проказав голосом, на його вік ще досить звучним:

— Добре ти зробив, хлопче. За старих часів цього б не було. Ціле село і всі б піднялись, коли б хтось межі зруйнував, хоч би то був сам князь, не тільки що німець!

Старий раптом замовк. Псутка та Пайдар посхоплювались з своїх місць і підійшли до вікна. Гострий звук польової трубив долинув до світлиці, потім знову трубили повільніше і довше. Матвій Прибик повільно приступив до вікна і собі дививсь, як і гості, надвір. В ту мить вбігла Маринка, а за нею молодий Шерловський. Незвичайний та страшний той звук труби раптом перебив щасливу розмову перед Маринчиною коміркою. Парубок простояв би там, мабуть, аж до ранку, бо Маринка довго не хотіла признатись, кого вона згадує, а нарешті призналась, що той, про кого вона завжди думає, це він сам.

Вона прискочила до діда, питаючи, що це таке, що там діється? Старий, стоячи близько столу, коротко відповів:

— Військо.

Маринка злякалась. Погляд її уп'явся в батька. Той стояв непорушно біля вікна, насупившись, але спокійно дивлячись.

Гук знадвору збільшувався. Тихе, спокійне село разом ожило. Люди вибігали з хат, кричали один до одного, питаючи, що воно таке. Одні перебігали через дорогу, другі бігли в напрямі, звідки трубили.