Розділ «Песиголовці Історичний роман»

Вона якраз саме довідалася про те, що пани спиляли стару липу. Іншого нічого не знала. Була обурена й охмарена, бачачи сина, що він з дітьми спокійно грається.

— Стару липу на глинищі тобі пани опиляли! — сказала гостро.

Син підвів голову.

— Я знаю!

Тільки тепер побачила його обличчя.

— Навіщо голову обв'язав?

— Це мене біля липи побили, — спокійно відповів.

— Ти її боронив?

— Але не відборонив...

Стара мати від дверей наблизилася до постелі, спинилась і здивованим поглядом подивилася на сина. Потім спитала м'якшим голосом:

— Маєш велику рану?

Син покрутив головою.

В ту хвилину вже стара липа «на глинищі» впала додолу. Панські посіпаки, коли ходяни відійшли, зрубали її. А тому що було вже темно, кинули вікове дерево на землі. Лежало тут, неначе поранений велетень, і цілу ніч було чути його глибоке зітхання та стогін.

V

Прибики не належали в Уєзді до дуже заможних селян. І маєток їх особливо не визначався серед інших. Хата була дерев'яна, стара і вже похилена. Кам'яна стіна з хвірткою обмуровувала його двір. Зараз біля хвіртки підносились похилені ворота, з дерев'яним дашком над ними та з дерев'яними підпорами. Долі біля брами в стіні була вмурована стара ступа[5].

В дворі, як і в селі, було тихо. Ніде ніхто не гомонів. Було якраз у неділю після обід. Кожен охотніше зоставався вдома в теплій хаті у таку мокру й холодну негоду.

Лиш Маринка Прибикова прибиралась, щоб іти до міста. Вона стояла в комірчині біля відчиненої мальованої скрині; її вбрання — сукні, корсети, стрічки та хустки різної барви — осявало світло, що падало крізь маленьке віконце. Падало й на саму дівку, на її гарну розчісану косу. Волосся було, як льон, злотистого кольору, м'яке, як шовк, та довге аж до п'ят. Маринка була гарна дівчина, з карими іскристими очима, а коли сміялась, кожний задивлявся на її гарні білі зуби. Та найкраще в неї було — це коса аж до п'ят. Вона саме її розчісувала та заплітала, вплітаючи червоні стрічки, а на чолі зав'язала світлий кокошник. Дівчина так старанно прибиралась, що навіть не помічала, як надворі на голий кущ перед вікном умостився горобчик, як, гойдаючись на гіллячці, голосно зацвірінькав. Зате зараз помітила, що напроти через сіни двері зарипіли, що хтось вийшов з світлиці. Вона якраз у той час червону сукню на себе надівала і, почувши це, дуже поспішалась. Ось вона чує, як кроки через сіни наближаються й стихли. Мабуть, стоїть, жде.

Маринка мимоволі засміялась. Було їй радісно, що піде у місто, надто сьогодні. Бо прийшов до них у гості дядько Пайдар з Поциновиць, батьків двоюрідний брат, а з ним молодий Шерловський, теж з Поциновиць.

Маринка бачилась з ним у Поциновицях тоді, як була там з покійною матір'ю в приятелів. Це було вже більше як рік, але цих відвідин вона не забула, не могла забути. Того разу молодого Шерловського вона вперше побачила і вперше з ним розмовляла. Після того зустрілася з ним кілька разів у місті, після церкви; завжди її зупиняв та розмовляв. Сьогодні прийшов до них і так несподівано! Аж її в серце кольнуло, коли його вгледіла, не хотіла навіть вірити своїм очам. Був то приємний переляк. Розуміла, що не випадково сюди прийшов, а ради неї.

«Який щасливий випадок! Сьогодні піде до церкви, а він, повертаючись додому з дядьком, проведе її аж до міста. Ходить по сінях, жде її, йому тут миліше, ніж у світлиці з чоловіками», подумала радісно Маринка. Пісеньку, що спочатку наспівувала півголосом, перестала співати, скоро в сінях кроки зачула. Хутенько поспішала з своїм прибиранням. Гарні повні груди ув'язала навхрест рясною хусткою, підперезалась гарним поясом із зеленими вишиваними квітками; між ними малі дзеркальця блищали та миготіли, неначе блискуча поверхня озерця серед розкішної зелені.