Розділ «Песиголовці Історичний роман»

— Мовчи! — крикнув управитель.

— Щоб я ще й мовчав? Ми маємо свої права та привілеї! А яким правом ви...

— Панським правом, дурний ти хлопе! Ті твої права стільки тобі поможуть, що коли б у тебе на голові виросло дерево, а ми сказали: «Спиляти його!», так ти мусив би стояти, як дуб, і не гнутися!

— Так ось подивіться! — і, підскочивши до дерева, відіпхнув одного з робітників. Тут Іскра Юрко закричав на нього, щоб опам'ятався. Але в той час і управитель, розпалений, підскочив до Козини й відіпхнув його. На це Козина так штовхнув управителя, що той аж перекинувся.

— Геть, панський посіпако, щоб тебе не задавив! — кричав молодий селянин. Але в цю мить накинулася на нього челядь, як їй наказав управитель. Тут і Іскра побачив, що не жарти, перестав тільки дивитись і підскочив до приятеля на поміч проти шістьох. Під липою зчинилася завзята бійка. Обидва ходяни, дарма що були без зброї, відбивались хоробро, а особливо з жилавим Козиною трудно було челяді управитись. Але то тривало лиш хвилину. Іскра вже впав на землю. Лежачий, він ще боронився проти челядників, що лежали йому на грудях. Козина ще й досі відбивався, хоч кров йому лилась з лиця.

В цей момент з шпиля почувся громовий голос: «Перестаньте там, чортенята!» Величезна постать Матвія Прибика раптом з'явилась. Поважно, великими кроками спускався додолу, маючи чекану перед собою, неначе готуючись до бою. Побачивши, що там долі його не чують, або не хочуть чути, придав ходи й далеко чутним голосом кричав:

— Козино, хлопче, ще хвилинку, я вже йду!

Бій вмить наново почався. Ходяни напружували останні сили. Іскрі пощастило вивернутись. Зірвавшись на ноги й відбиваючись, він підступив до Козини, біля якого скупчилась челядь, викрикуючи слова лайки. Ось-ось Козина впаде, але раптом челядь відскочила.

Голос загримів якраз біля них, два челядники і сам управитель відскочили, побачивши Прибика, який уже почав орудувати чеканою по головах та по спинах.

— Панські налигачі! Мало вам того, що обікрали, та ще й хочете його забити! — кричав Прибик і так молотив чеканою направо й наліво, що управитель з своєю ватагою втікали, не оглядаючись.

Через хвилину було тихо й спокійно під липою. А коли Прибик вернувсь, «випровадивши» панських лакуз, Іскра вже обв'язував рани на голові своєму приятелеві, не дбаючи про свої власні. Козина був блідий, неначе стіна. Коли старий Прибик підступив до нього, він подав йому руку й сказав:

— Щиро дякую тобі. Шкода, що не прийшов раніше, — і подививсь при цьому на липу, що була на смерть поранена.

— Було б однаково! — відповів Прибик. — А тепер ходімо швиденько додому, ти багато крові втратив.

— Ось уже вона й витекла! — сказав Козина, неначе про себе, але голосно, й дивився замислено на праву, сильно поранену руку, з якої здорово текла кров.

Дудар його добре зрозумів. Коли відходили, селянин ще раз подивився на липу. В її холодку одпочивали його предки, він сам із старим дідом своїм та з женцями в жнива не один раз одпочивав під нею. Кілька поколінь гостила тінню; рідному селу і всім в околиці була мила й відома; не одне оповідання про неї склалось, — і так її брутально знищили панські дурощі!

— Я йшов уже додому, а потім спало мені на думку, що Козинин хлопець прудкий, а тих багато. Мабуть, буде зле. От я й вернувся, — розказував Прибик, ідучи праворуч молодого господаря, а ліворуч ішов Іскра.

Біля села розійшлися. Прибик пішов додому, а Козина потім зайшов до дударя, щоб там обмити кров. Не хотів свою Ганну налякати.

А все ж вона крикнула з переляку, коли Козина увійшов до світлиці з зав'язаною головою. Усміхаючись, він заспокоював свою жінку. Але незабаром перестав сміятись, сів на ліжку й похилив голову. Жінка бігала по хаті, шукала воду та чим зав'язати рани й не помітила, що чоловік її раптом замовк і замислився. Думала собі, що то від ран. Але то не так було. Він думав про щось інше.

«Тепер уже йдеться до життя, не тільки до права. Вже не можна ухилитись!» та «Це тобі від самого бога! Так тобі на роду написано!» — знов озивалось у душі молодого селянина.

Якраз у ту мить почулося дрібне, швидке тупотіння. Малий Павлик, а за ним Галинка прибігли від бабусі. Як побачили тата, з криком підскочили до нього й узялися за його коліна. Він підняв їх і посадив собі на коліна. В ту хвилину вступила до світлиці його стара мати.