Розділ «6»

— Справжня тобі купчиха.

І він одразу собі уявив — гладку, шикарно вдягнуту, обвішану золотом і дорогоцінностями дамочку середніх літ, яких щодня можна було побачити в кафетерії Кранцлера, де вони жадібно проковтували гори солодощів, немов самі хотіли перетворитися на дорогу цукерку. Ця дамочка напевне хотіла дошкулити Гедвіг. Проте у Гедвіг — берліночки з добре підвішеним язиком, такі номери не проходять. Веселим тоном вона розповідала про те, як відчикрижила цю тіточку, акуратно і мило.

— Я думала, що її грець ухопить...Але ти навіть не слухаєш мене!

— Та ні, — поспішно відповів він. — Але мене не цікавлять товсті мадами з фарбованим волоссям. Які в тебе чудовий парфюм! Дозволь понюхати?

Він нахилився до неї, немов справді збирався обнюхати її шию, проте вона відштовхнула його.

— Ще чого! — відрізала вона.

Якщо не буде уважним, то вона зауважить, що сталося щось серйозне. Вони висіли на станції Фрідріхштрасе і пішли до чеського павільйону, який був неподалік. Було жах як багато людей, переважно молоді, здебільшого з Західного Берліна. Чехи торгували тут дуже добрими платівками за низькими цінами, бо розглядали це як свого роду пропаганду. А так як можна було платити східними марками, то для західних берлінців ті ціни взагалі були смішними. І як тільки ставало відомо, що завезли нову партію, натовп зростав.

Польський павільйон уже був зачинений, і він став розглядати виставлені у вітринах стенди народного промислу, передусім різьблені чаші, кухлі і шкатулки. Це була польська різьба, не така, як удома, в Україні, проте в тій чи іншій мірі близька. Тоді вони знову піднялись сходами станції Фрідріхштрасе. Він не любив цю станцію. Вона була на кордоні секторів між Східним і Західним Берліном, тож народна міліція перевіряла поїзди, які йшли на захід, у пошуках можливих утікачів. І вони стали свідками того, як двоє фольксполіцаїв висадили з поїзда чоловіка і жінку. Він відчував нерозсудливу ворожість до цих фольксполіцаїв, надто вони вже скидалися на гітлерівських солдатів, майже ця сама уніформа і ці ж самі манери окупантів. Схоплений чоловік тягнув важку валізу.

— Бідолашні, — жалібно проказала Гедвіг, — але навіщо вони взяли валізу? Цим сам нариваєшся на труднощі. Веди себе нормально — і жодних проблем.

Вона дуже переймалася такими речами.

— Вони мене просто бісять, ці поліцаї!

Хоч Леонід інакше мав думати про такі речі і повинен був засуджувати втечу з республіки, його ця подія теж пригнітила. Він бажав усім утікачам, щоб їх не спіймали. Він бажав усім людям, щоб вони, як і він, жили як хотіли, щоб ніхто їх не чіпав. І тут на мить замислювався: чи ж бо всім? А професорові? Що б відчула Гедвіг, яку зворушили ці двоє, яким, можливо, нічого серйозного і не загрожує, які, можливо, і проскочили б, коли б узялись за справу не так недоладно, що відчула б Гедвіг, якби знала?.. Не можна, щоб вона дізналась, подумав він, ніколи.

Гедвіг мешкала в Альбрехтсгофі, на самому заході Берліна, саме в тій дільниці, яка вже не належала до західного сектора. Вона часто глузувала з цього, так що Леонід не знав, що і думати. Знедавна він почав бувати у неї вдома. Це була робітнича сім'я. Батько Вебер працював майстром на залізниці, а Гедвіг та її молодший брат були єдиними, що ще не покинули батьківський дім.

Він приходив неохоче. Це були привітні, тихі люди, нічого не скажеш. Вони, хоч були і зовсім іншими, нагадували йому своїх батьків. І вони зазнали лиха і горя, довгих років безробіття та злиднів, перш ніж наступило щось, що насправді скидалося на життя і якусь долю радості. Це був сумбурний і інколи тривожний час, але вони принаймні мали роботу і досить їжі для дітей. Та це тривало недовго. Наступила війна зі всіма страхами і нестатками, бомбардуваннями, спочатку забрали батька, а потім і на їхнього найстаршого, йому ще не виповнилося шістнадцять, нап'яли уніформу, і він більше не повернувся. Коли б він загинув, то, можливо, вони з цим уже примирилися б, але вони думали, що він вижив і як військовополонений вивезений на Схід, до Сибіру, вважали вони. Це завдало їм страху і горя на роки. Він уже, напевне, давно був мертвий, а вони все ще перейматися ним, думали, як він, можливо, голодує, мерзне, хворіє або картається тугою за домівкою. Передусім з цим ніколи не могла примиритися мати. Ті, хто забрали дитину на примусові роботи до Воркута або Караганди або бозна, аж на Колиму, ті певно були такі ж осатанілі нелюди, як ті, що нап'яли на дитину уніформу, дали гвинтівку чи фаустпатрон і послали на війну, яка безнадійно була програна.

Леонід це розумів. Він вірив, що комунізм покладе край усьому тому, від чого страждало людство: злиденності і безробіттю, експлуатації, несправедливості, свавіллю та розпалюванню війни безсовісними мерзотниками, які штовхали молодь на загибель. Комунізм будував світ, в якому таким, як Вебер і Свобода, мало бути забезпечене добре життя, спокійне, без страху, чесне і вільне. Але для них воно вже запізно, і ніщо не потамує їхнього болю. Так, як його батьки ніколи не позбудуться мрії про самостійну Україну і всіх тих, хто за неї страждав і за неї загинув, так само батьки Гедвіг ніколи не забудуть свого Карлі і те, що йому заподіяли. Через стільки років вони вже не надіялись на його повернення, вже повірили, що його немає в живих, і говорили про нього дуже рідко. Але вони ненавиділи і росіян, і комунізм, який був для них так само нелюдяним, як нацизм. Це непокоїло Леоніда, хоч він і розумів, що в цьому вони були схожі на його батьків, і суперечити їм сенсу не було. Було ще щось, що нагадало йому про домівку. Вони, як і його батьки, разом стільки пережили, стільки разів були змушені триматися разом, стільки разів шукали і знаходили втіху вкупі, що життя скувало їх в одне ціле. Слова і жести для цього були вже зайві, відчувалося навіть те тепло, яке вони випромінювали.

Цього вечора подали картопляно-овочеве пюре зі смаженою кров'янкою, проте страва перевищила найкращі меню добрих ресторацій. Леонід, який уже стільки років не мав домівки і весь час їв по рестораціях і мешкав по готелях, сприйняв це як щось благодійне. Він охоче приходив би до них, тільки не як Ганс Фагель, не як утікач зі Сходу, не як фольксдойче з Бидґоша, який він частенько називав Бромбергом. До інших йому не було діла, бо ця легенда не мала жодного слабкого місця. Іншим він безтурботно міг розповідати про родинний дім по вулиці Ягелонських і про всі подробиці, які тільки заманеться. Інколи його це забавляло — створювати образ нової людини і разом з тим бути нею — Гансом Фагелем, німцем з боку батька і поляком з боку матері. Але тут його це гнітило. Вони кликали його Гансом, а це він чув від них неохоче. Вони питали часами про минуле, і він знав про все — про те, де ходив до школи, де працював, що тоді-то і тоді-то трапилося і де перебував у той чи інший час. Бидгош він знав як свою кишеню. Він провів там декілька місяців з єдиним завданням вивчити вигадане життя Ганса Фагеля як своє власне. Про нього він міг розповідати не задумуючись, ніби воно було справжнім, ніби сам у нього вірив.

Але по відношенню до батька і матері Веберів він усвідомлював, що бреше. А якщо колись між Гедвіґ і ним справді щось буде, то вона рано чи пізно частково вивідає правду і дізнається, що він багато прибріхував. Абсурдним було те, що думка ця найбільше починала йому докучати, коли бував у неї вдома, коли розмовляв з її батьками. По відношенню ж до самої Гедвіг Ганс Фагель був не істотним, більшість того, що він їй казав, була правдою, можливо єдиною, яка ще в ньому жила. Проте у цій робітничій квартирі в Альбрехтсгофі він знову почував себе таким, як у перший час служби в державній безпеці, коли їх посилали на чужі села, де вони прикидалися, як то люди кажуть, «справжніми українцями», випрошуючи допомогу та харчі і завойовуючи довір'я, щоб потім обманути. Він не хотів обманути їхню довіру, яку вони так щиро йому виявили, так би він ніколи не вчинив, його гнітило те, що ці добрі люди довіряли йому без усякого сумніву, відчували до нього симпатію, в той час якби вони знали... Тому він і не любив приходити до Гедвіг додому, але не мав права це виявляти. Вона могла подумати, що це через скромний стіл чи тісну квартиру.