Розділ «5»

Він замовк, брехати не було сенсу. Тоді вилаявся.

— Ми не з каменю і не святі.

Він вилаявся ще раз — це були єдині слова, які йому одразу спадали на думку.

— Хіба не розумієш? Я теж волів би краще мати жінку і жити звичайним життям.

Наступні матюки прозвучали так, неначе Полікарп ось-ось заплаче.

— Я розумію, — збрехав Леонід. — Я нічого не скажу.

— Передусім Дмитрові, — благав Полікарп. — Коли він довідається... «Хто ж до біса той Дмитро, — подумав Леонід — що йому дозволено їх судити, а вони всі його соромилися, боялися його осуду, і він, Леонід, теж? Чи ж би вони всі мали бути такими, як він?»

— Я нічого не скажу, — пообіцяв Леонід. І він нічого не сказав. Декілька днів згодом, коли вони міняли дислокацію, він утік.

І тоді я просто вже не міг повернутися, подумав він. Це йому тільки і треба було, цьому лайдакові Кірповському. А не якась там інформація... Він ліг на спину, заклавши руки за голову. В тих готелях завжди ці збіса тонкі, м'які, надто пласкі подушки і надто м'які ліжка. І не диво, що заснути годі. За фіранками почало вже світати, знадвору долинали звуки, зашуміла вода в трубопроводі для якогось раннього пожильця. Всю ніч він не сплющив очі і коли не скеровував свої роздуми, то його огортали думки про професора. Проте він відганяв їх.

На чому він зупинився? Що дороги назад уже не було. Всі знали, що він зрадник. Ці бевзні... Що ж такого він зрадив? Прізвища, які можна поміняти, криївку, яку вони вже і так покинули. Цим він урятував батьків та сестер від виселення. Звичайно, їм цього не зрозуміти. Засліплені фанатизмом, вони надали б Сибіру перевагу над зрадою. Те, що він учинив, було в їхніх очах найжахливішим, що тільки може зробити людина, жахливішим, ніж зарубати когось сокирою, ніж задушити жінку, ніж нидіти у підземній норі, вихаркуючи свої легені або бути пожертим вошами, ніж те, чим займалися Полікарп і Андрій. Вони були надто дурні, щоб зрозуміти це, їм бракувало елементарного політичного розуміння.

Хіба він хотів залишитися осторонь, як цього хотів і Йосип? Тебе заганяли в один з обох таборів, хотів ти цього чи ні. Вороття не було, і зі своїми мріями треба було розпрощатися. Він не мав ні грошей, ні даху над головою, не було вже вороття ні додому, ні до тітки Іри, вчитися він далі не міг, і треба було до того ж стерегтися, щоб тебе не придушив як щура хтось із людей капітана Юліана. Кірповському не довелося його довго вмовляти. Леонід прагнув до служби. Деінде його б не взяли, а він хотів жити. До того ж він почав вірити в те, що Кірповський мав рацію, можливо, він хотів у це вірити, щоб мати якесь виправдання. Вірити в те, що цим людям потрібна допомога при необхідності і проти їхньої волі, що треба покінчити з цим божевільним опором, щоб знову настав звичний порядок і спокій.

Його незабаром перевели для підготовки до служби за кордоном, і від нього ніколи не просили зробити щось страшне. Він довідався, що Йосипа схопили, а Дмитро загинув, проте не на підставі зібраної ним інформації. Та брунатна собачка, про яку в його пам'яті спливали лише короткі імпульсивні згадки, стала його першою жертвою.