Розділ «22»

— Не переймайся передчасно. Я думаю, що у нас усе вигорить. Адже хто сподівався, що нам дадуть дозвіл на одруження? І коли все владнається, то разом і втечемо до Західного Берліна. Якщо ж ні, а з цим треба теж рахуватися, тоді нав'яжеш контакт з американськими спецслужбами у Західному Берліні. Як це зробити, я тебе проінструктую перед самою твоєю поїздкою. Розкажеш їм, що чоловік твій співробітник КДБ, який хоче втекти на Захід. Для передавання відомостей і інформації ми придумаємо кодовані слова. Таким чином отримаєш від мене також повідомлення про те, як і коли співробітники американського посольства в Москві зможуть вийти на мене.

— Хлопче, ти ж сам розповідав мені про того капітана...про те, що сталося з його сім'єю... я не хочу цього. Це дуже небезпечно!

— Ми у вигіднішій ситуації. У нас якраз усе навпаки. Спочатку забезпечимо безпеку тобі та дитині, а якщо їх зацікавить моя інформація, то хай допоможуть мені. Вони будуть зацікавлені у моєму порятунку.

Звідки він узяв, що його інформацією хтось зацікавиться? В глибині душі він американців не ставив ні в гріш. Затія була карколомна, Гедвіг навіть не здогадувалася наскільки. Вони могли запросто провалитися. Американці побояться провокації і не повірять йому. Та і в їхніх службах що в Берліні, що в Москві могли бути подвійні агенти. Вони не встигнуть тоді і кроку ступити, як їх схоплять. А якщо КДБ стежитиме за агентом, який захоче вийти з ним на зв'язок? А випадковий провал? Хіба врахуєш усе?

— Але якщо все піде не так... — тихо проказав він.

— Тоді я повернуся! — твердо відповіла вона.

Він промовчав. Американці її вже не відпустять, подумав він і раптом зауважив, що вона з того часу, як зайшла у тяжу, зробилася ще гарнішою.

— Коли повернешся, то почекаємо на іншу нагоду. Щось тоді придумаємо. Але я не це мав на увазі. Що я хочу сказати, так це те, що американцям ти не повинна говорити більше, ніж потрібно. Розкажеш тільки, хто я, де працюю і на що готовий. Розумієш? Решту розкажу їм сам.

Здавалося, що Юрій приємно вражений, що вони обоє примирилися зі станом речей і Гедвіґ погодилася повернутися додому сама. Він уже береться за оформлення документів, одразу пообіцяв він. Хоч Леонід і боявся, що виникнуть якісь перешкоди, — аж не вірилося, що Гедвіґ так просто вдасться виїхати звідси — виїзні документи оформили без зволікань. Наприкінці січня вона могла їхати. Він розумів, що, можливо, її більше ніколи не побачить. Але все, що його давило, виявити перед Гедвіг не міг. Неважко собі уявити, яким це ударом для неї було б. Зрештою, він і досі дивувався, що вона така смілива. Сміливіша від нього. Інколи він думав, що це тому, що вона менше знала, менше розбиралася в тому, що діється. Від тих глибоких зворушень і потрясінь за останній рік вона тільки підносилась духом. Все від її стійкої внутрішньої злагоди, подумав Леонід.

Розставання було важким. У «побєді», яка відвозила їх до вокзалу, вони сиділи мовчки, затаївши свій страх. Все й так уже було сказано. Закодовані слова вона вписала до списку для закупів. Зміст листа до голови Комітету держбезпеки та вказівки, як вийти на зв'язок з американцями вона вивчила напам'ять. Поїзд уже стояв на пероні, і Леонід провів її до купе. Коли вони розпочали якусь нейтральну розмову, він ще раз глянув на її вагітністю позначене обличчя. Гедвіґ стала раптом ще ріднішою, буря почуттів охопила його. Почувся сигнал відправлення, і він побачив, як вона ховає зрадливі сльози. І тут він повівся як останній лайдак, який не зауважив її стану, продовжуючи базікати про вітання знайомим, про те, коли поїзд прибуде до Бреста, коли вона буде в Берліні, про те, щоб не забувала писати. На пероні він махав їй услід рукою, аж доки поїзд не зник. Він відчув спустошеність, і йому захотілося напитися. Але і для цього йому забракло мужності.