Розділ «28»

Камілла випросталася на дивані, лігши на спину із розплющеними очима. Данґлар пішов у ванну і повернувся зі змоченим холодною водою рушником.

— Поклади це на повіки, зійдуть набряки.

— Адріане, а коли Бог закінчив ліпити Жана-Батіста, чи лишилося в нього хоч трохи тіста?

— Трохи.

— І що ж Він з ним зробив?

— Кілька складних штук на кшталт шкіряних підошов. Вони надзвичайно зручні для носіння, але ковзаються на схилах і коли йде дощ. І тільки нещодавно Людині вдалося подолати цю тисячолітню проблему, приклеївши до підошов гуму.

— Але ж не можна приклеїти гуму до Жана-Батіста.

— Щоб не ковзався? Ні, не можна.

— А що ще, Адріане?

— Знаєш, у Нього не лишалося надто багато тіста.

— Що іще?

— Кульки.

— Ось бачиш, кульки — це справді класно.

Камілла заснула. Данґлар зачекав ще півгодини, щоб забрати холодний компрес з її очей і вимкнути світло. Він дивився крізь морок на молоду жінку. Він би віддав усе випите за десять місяців пиво за можливість доторкнутися до неї, коли Адамберґ забував її поцілувати. Він піймав кошеня, підняв до обличчя і зазирнув котику у вічі.

— Усі ці неприємні випадковості — це тупо, — сказав він кошеняті. — Це завжди дуже тупо. А ми з тобою будемо тепер жити разом. Чекатимемо, доки вона повернеться, якщо таке взагалі буде. Що скажеш, пухнастику?

Перш ніж лягти спати, Данґлар зупинився біля телефона і завагався, чи не попередити Адамберґа. Зрадити Каміллу або зрадити Адамберґа. Він довго міркував про темні двері цієї альтернативи.

Доки Адамберґ поспіхом одягався, щоб побігти за Каміллою, дівчина ставила йому цілу низку запитань — відколи він її знає, чому не розповідав про неї, чи він з нею спав, чи кохав її, про що він думає, чому біжить за нею, коли повернеться, чому не залишиться, вона не хотіла бути сама. В Адамберґа від них паморочилася голова, тому він на жодне не зміг відповісти. Він залишив дівчину в квартирі, знаючи, що вона нікуди не подінеться, доки він повернеться, і все одно ставитиме свої запитання. Випадок з Каміллою був набагато складнішим, бо Камілла не боялася самотності. Вона настільки не боялася її, що, зіткнувшись з найдрібнішими проблемами, знову зривалася в нову подорож.

Адамберґ швидко крокував вулицями у великому плащі нормандця. У нього мерзли руки. Він добре знав Каміллу. Вона втече, і швидко. Коли Камілла мала намір змінити атмосферу, зупинити її було не легше, ніж зловити надуту гелієм кульку, ніж упіймати її матір, Королеву Матільду, коли та пірнала в океан. Камілла мандрувала своїми власними широтами, де перебивалася випадковими заробітками, вислизаючи із незграбно переплетених шляхів. У цю саму мить вона мала взувати черевики, упаковувати синтезатор, закривати футляр з інструментами. Камілла дуже покладалася на цей футляр, за допомогою якого заробляла на життя, покладалася значно більше, ніж на самого Адамберґа, і це заслужено.

Адамберґ повернув на розі вулиці й підвів очі до вікон її помешкання. Темно. Важко дихаючи, комісар усівся на капот якоїсь машини і схрестив руки на животі. Камілла не заходила до себе і, можливо, зникне, так і не повертаючись. Так воно і бувало, коли Камілла вирушала в мандри. І хтозна, коли він тепер побачить її. Може, через п'ять років, може, через десять, а може, й ніколи.

Пригнічений Адамберґ повільним кроком повернувся до себе. Якби сіяч не панував у його думках, такого б не трапилося. Втомлений, він мовчки впав на своє ліжко, доки схвильована дівчина знову бралася ставити свої запитання.