Розділ «19. Виїзний медогляд»

— Іза благала, щоб я привіз тебе.

— Гаразд, гаразд. Діти чекають, Стасю.

Важкий день. Вона, Агнешка, допомагала увесь час як уміла, спочатку записуючи дані опиту, а пізніше беручи участь в тих медоглядах, меддопомогах, запобіжних щепленнях. Товариш Стаха, худий юнак у великих окулярах, лікар чи й практикант, з носом, як у Костюшка, був досить-таки зарозумілий і значно менш старанний та вправний. Отож йому й асистувала Агнешка, коли той оглядав свою групу малих пацієнтів. Не обійшлося без плачу й страхів. Мар’янек мужньо стерпів змащування горла, але вже Тосека Варденьгу довелося тримати силою, щоб закапати очі й змастити хворі повіки. Скоро всі оті хворі й здорові горла, вуха, носи, очі, шепіт стетоскопа, дзенькіт скляних ампул, блискання круглих дзеркалець, мигтіння бинтів та вати, зітхання, кашель, ойкання притупили вразливість Агнешки. І вона працювала, як у півсні, все менше дивуючись цій зустрічі, все менше відчуваючи її незвичність. Можливо, я змогла б отаке робити й усе життя, спроквола думала вона, можливо, й змогла б усе життя бути дружиною лікаря... Чи він уже забувся про ось цю кімнатку? Чи він помітив зміни тут, чи бачить сліди її праці в отих малюнках і аплікаціях-витинках на стіні, в горшечках з квітами, у тих двох поличках біля класної дошки, де на почесному місці стоїть «Колумб», а з боків та внизу тиснуться книжки, ляльки та різні фігурки — експонати виставки учнівських робіт? Ні, навіть не подивився, немає коли. Не глянув і на «Колумба».

Та за мить Агнешка вже картає себе за це ганебне чванство, бо тепер і вона не могла б приділити йому багато уваги, якби навіть цей незвичний гість міг і мав бажання поцікавитися її справами. І все ж в цей день вона пережила й годину слабкості. Ще перед тим, як вона старанно заходилася коло своїх обов’язків санітарки. Саме тоді замислилась, чому це приїхав Зюлковський, Що у нього до Балча, про що вони вже майже годину говорять. Ті думки її перебила заклопотана Павлинка. Атож як, треба ж і почастувати гостей, хоча б чаєм із бутербродами, хліб якраз свіжий. Правда, ще не остиг, отож погано буде краяти. Гаразд, гаразд, Павлинко, Дуже ти добра, пам’ятаєш про все, почекай трохи, і я допоможу тобі, а тим часом хліб трохи остигне й затужавіє. Та і я охолону. І коли ввійшла до своєї кімнати, знову заворушилася ота спокуса, котра не раз уже з’являлася перед нею і котру вона уже не раз відганяла... Ні, не тільки та, що змушувала розраховувати й надіятися на Стаха. Не обіцянки на майбутнє нашіптувала їй та спокуса; вона просто пригадувала всі тутешні печалі, невдачі та самотність, котрих можна уникнути. Де Флокс? Знову десь з Айстрою, зовсім здичавів Флокс, треба його залишити тут... Витягла з-під ліжка валізку, поклала на стіл, відчинила. «Пиши скаргу й відразу спаковуй манатки»,— сказав він. Небагато в неї того пакування, на чверть години. Вистачить і одного слова, яке вона скаже Стахові. А про решту нехай дбає Зюлковський.

І він як вродився перед нею. Прийшов просто від Балча, а вона перед відчиненою валізою на столі.

— Збираєтеся в дорогу, колего?

— Може, і в дорогу. Роздягайтеся, будь ласка. Зараз приготуємо чай.

Він присів на край стільця й навіть плащ не розстібає.

— Ні, дякую. Шофер зараз відвезе мене до автобуса. Забіг до вас ще на два слова.

— Такі ви скупі для мене?

— Чи ви для мене. Я чекав, чекав, думав, що обізветеся. Або приїдете.

— Так вийшло,— збентежилася Агнешка, однак за мить додає спокійніше: — Не було, правда, чого.

— Можливо,— погодився він якось невпевнено.— Ну, а як удалася вам розмова?

— Так собі. Може, вона й зайва. Вони й самі здатні зарадити.

— Напевне?

— Хай вчаться.

— Розраховуєте на самостійність. Вони самі... ви сама... сама собі даєте раду.

— Це, по-вашому, погано? Скажіть, будь ласка, тільки відверто.

— Ні, навпаки. Я, зрештою, не вважаю, але досить про це, псякреньтка. Турбує тільки оця валіза на столі. Неприємне враження.

— Тоді я її сховаю. Порядкую собі в неділю, хіба це дивно?