Розділ «23. Слід на піску. Парти»

Люба Ізо, твій лист я щойно прочитала, хоча Семен мені дав його кілька годин тому. Це справжнє чудо, що я не загубила його на протязі тих кількох годин, котрих я, зрештою, не змогла б ні порахувати, ні розповісти про них, так далеко залишилися вони позад мене, в іншому, уже не моєму житті, житті, яке, можливо, належить хіба що Агнешці Жванець, нині уже не існуючій. Я бачу її, ту давню Агнешку Жванець, як вона відбігає від берега, від темніючих і поблискуючих на піску слідів, бачу, як вона зупиняється й якусь хвилю дивиться на чоловіка в човні, випростаного, непорушного, з веслом у руках, котрим ось-ось відштовхнеться від берега. Він теж на неї дивиться, напевне, бо раптом переміщується на середину човна, до самого борту, й ледь помітним жестом руки немовби показав їй на місце поряд з собою, якось невпевнено заохочуючи її чи підбадьорюючи до мандрів. А втім, може, то був лише знак прощання. І тоді вона знову зірвалася з місця й кинулася бігти, бігти все далі, й далі від берега, все швидше й швидше до села. І вже не оглянулася.

Ізо, тільки, в уявному, а не в писаному листі я можу бути такою щирою з тобою й собою. Можу не соромитися пафосу й перебільшень. Отож я думаю про ту Агнешку, може, ту, яка жила ще годину чи дві перед цим, думаю про неї, як про вмираючу. Проте, здається, не вмерлу, якщо я ще тут, ще відчуваю все й думаю, що мені, однак, видається не цілком певним. Вперше я відчуваю свою молодість нібито ззовні, ніколи раніше не приходило мені в голову, що я — молода. Ніколи раніше не знала я, не могла знати, що діється, коли умираєш. Найбільше ж, що може зробити молодість, це уявити чужу, а не власну смерть. Сьогодні я вперше уявила чи передчула, що можна умерти, що смерть взагалі приходить до кожного, і не тільки той один-єдиний раз, той, справжній і останній, але, напевно, більше разів і в різний спосіб. Вмирати біжучи — страшне й пишномовне це перебільшення, і навіть досить смішне. Здорова, сильна дівчина, котра біжить. Живу отож. Виходить, це я. Звати мене Агнешка Жванець, і в цю мить я саме й думаю, що мене звуть так, як і ту. Це таки я. Та сама? Ще молода?

Коли б ти запитала мене, що зараз найбільш відчуваю, то я відповіла б — подив. І це для мене найдивніше, я найбільше дивуюся з цього. Замість кричати й продовжувати вмирати чи й умерти. Звати мене Агнешка Жванець. Я думаю, намагаюся думати, як годиться, без поспіху. Ясно. Я існую. Існую сама. Дивуюся, замість кричати, тікати чи вмирати. Можливо, це здоров’я змушує мене так дивуватися, а можливо, молодість. Але, виходить, я вже не така й молода, якщо думаю про молодість. Замість плакати. Вражаюче, раптове зміщення почуття й відчуття. Я думаю вже, як особа статечна, забобонна, суха, сентиментальна. Замість кричати, тікати. Соромно мені за саму себе. Ізо, це бридке й потворне, навіть важкозрозуміле — нема вже в мені крику, вмирання — вмирання, про яке я думала одну чи дві години перед цим. Одна лише порожнеча. Ні, я зізнаюся в усьому, до кінця. Настало невимовне полегшення. Несподівано, та ще й так швидко, я опинилася на другому боці. Та ж сама і не та сама. Боюся називати оте, бо воно через яку годину чи завтра, можливо, й повернеться, і все почнеться наново. А може, й ні. Тепер уже біль пройшов. Дивує тільки пам’ять про той біль. Що це було, як його назвати? Сновидіння? Одержимість? Чари? Пробудження? Визволення? Така, виходить, є молодість, така невпевнена в своїх снах, така непам’ятлива й невірна у ставленні до них. Оте все минуло годину-дві тому. Ще пашить рука, натерта шнуром.

Рука, натерта шнуром. Все-таки я хотіла затримати його, Ізо, і ти, либонь, здогадуєшся про це і можеш, здається, зрозуміти мене. Я не признаюся тобі навіть у цьому думанні до тебе, як його затримувала і як це сталося. І в якому моєму жесті (моєму, не його), коли він уже піднявся із звоїв сіті, не бажаючи вже ані слухати моїх прохань, ані щось говорити, і пішов до човна, як це сталося, що моя рука пролізла крізь легко змотаний шнур на його плечах і заплуталася в ньому. Я однак не скинула шнура з руки: мої руки сплелися на його схиленій голові, в його волоссі, пучками пальців я намацала оту незабутню шрамину над лобом. Її форму й шорстке тепло я відчуваю ще й тепер, можливо, тільки це й залишиться в моїй пам’яті від тієї, всього лише на кілька секунд зламаної і прирученої відчуженості. Пам’ятаю, одначе, й гаснучий, невиразний відблиск за обрисом його щоки, й кілька перших зірок, що на якусь мить зупинилися, а потім раптом шугнули вгору, коли... І, як бачиш, я все-таки всупереч власній волі ще раз відтворюю цей образ і ту найгіршу з хвилин, хоча хотіла б це забути й замовчати, як мовчу про деякі інші образи самої себе під час отієї останньої зустрічі. Він одштовхнув тоді мене від себе, поточилася я назад, не встигнувши звільнити свою руку із шнура, але не впала на землю, підтримана силою того ж шнура, що з’єднував нас. Шарпнувся він, розмотаний шнур обпік руку, і я випустила його. Ішов до човна по черствому шелесті стужавілого під ніч піску, шнур волікся за ним, і за ним же по імлисто-ясному піску біг спочатку темний, а потім поблискуючий прибережною вологою глибокий слід.

«Ти принизила мене, я тобі не пробачу цього ніколи»,— тільки це сказав він перед тим, як відштовхнув мене. Отож чи ж міг бути той його жест, пізніший уже, в човні, чи міг бути він жестом заохочення чи підбадьорення? Чи я повинна була завернути, якось затримати його, якось все змінити? Або поплисти з ним на тому човні? Куди? Тільки до поста в Хробрицях? Порадувати, як він сам перед цим, чекаючи ще на тих звоях сіті, казав, порадувати Мигдальського? А далі? Доки ж? І куди? Якось натякав він про сьогоднішнього гостя, майора, про його підмовляння. А може, він ще й повернеться? Бо ж хіба хтось іде назавжди так ото просто, як-небудь, з одним невеликим рюкзаком за спиною, мов на екскурсію? І, може, увесь мій пафос і непотрібний? Бачиш, Ізо, я ще й не остигла від мого першого вмирання, а вже навпомацки шукаю надії. Заборонено. Притакни мені, що заборонено, нехай це зміцнить мене. Ні, Ізо, ти не заспокоїш мене, бо яка ж ти далека зараз від такого берега, такої ночі, такого прощання.

Здивування. Виходить, неправда, нібито найбільше дивуються діти. Тепер я здогадуюся, що ми дивуємося все більше й частіше в міру того, як більше знаємо. Чи, може, я вже не є такою ж молодою, такою самою, як була ще сьогодні, там, на березі? Або ж у мені вмерла-таки — отим одним із багатьох можливих способів умирання — якась частина молодості? Ізо, Ізо! Я тепер сама, одна. Боюся.

Минула й та мить, ще одна мить, дуже важка мить. І все ж існую, думаю. Обдумую лист до тебе. Це теж досить дивне, що роблю це в такий час і саме до тебе. Можливо, нарешті, аж згодом, через скількись там днів од сьогодні, я зважуся написати тобі листа. Тільки не знаю ще, як і про що. Бо я ж не зможу розповісти тобі всього цього словами. Про це можу тільки думати в самій собі. Однак напишу, повинна написати. Скажи Стахові, що я дуже рада, справді рада його успіхам в інституті та й іще в дечому.

Це добре, дуже добре. Дочка професора. Буде в нього багато щастя, такого, про яке мріяв. Безпечного. Близько від берега. Зрештою, не кажи йому нічого. Не знаю тільки, чи я все ж напишу тобі, Ізо. Може, краще буде, як ми забудемо про себе: я про вас, а ви про мене.

Чи могла б я тобі все розповісти? Ні. Твій лист я прочитала щойно. А раніше...

Прибігла до школи, було темно, ніхто мене не бачив. І чи ти знаєш, що в тій школі, в тому класі, чекала мене моя валізка, і несесер, і кретонова сумка з «Колумбом», все спаковане завчасно, ще підвечір, і в сутінках таємно перенесене туди, на всякий випадок.— Який? — Не варто й казати...

І все ж я зробила це, розглядаючи і наслуховуючи кожний його крок, порух, аж поки він не вийшов з дому, і тоді я побігла за ним.

Він ішов з рюкзаком, ішов, ніби трохи скрадався, і я про все вже знала, про все здогадалася. Ніколи не знала я його думок, не знаю їх і зараз, хоча після тієї недавньої розмови, можливо, першої справжньої, однак якої ж скупої розмови, знаю про нього більше, аніж будь-коли за всі минулі місяці, ніколи не знала його думок, і все ж скільки уявляла їх собі якось так, нібито від його імені, щоб принаймні хоч так перехитрити, підкрастися й освоїти пильну, дику відмінність його мозку, думок. Ошукувала саму себе, знаю. Навіть в такий незручний час, як сьогодні, поряд із згарищем підзамчя, коли він стояв навпроти мовчазних людей, я думала собі від його імені, аж поки була в змозі дивитися й аж поки не ударився об нього кинутий Яськом камінь. Ясько-несміливець! Про той камінь — знову щось без ладу й потреби пригадалося з тієї важкої, непоступливої останньої розмови на березі,— сказав він, що коли б залишився у Хробричках після сьогоднішніх подій, то мусив би день у день думали, хто кинув тим каменем, однак ніколи б про це не випитував, і про кожного, кому подивився б в очі, мусив би думати: ти! Ізо, я не сказала йому, хто, і тепер навіть не певна, чи це було слушно. «Ти принизила мене»,— так він зі мною попрощався. Все йому було нестерпним, образливим і дошкульним, як камінь, все, навіть найкращий жест, навіть... амбіція, хвороблива честолюбність, тепер я знаю про неї більше, все-таки зізнався, справдилася Семенова приповідка. Так, нещастя. Честолюбивий офіцер, під самий кінець війни, однак все ще тільки такий, котрий подає надії й чекає на щасливий випадок. Нарешті випадок і... військово-польовий суд. Другий, щасливий випадок — і визнання здібностей. А в обох тих шансах на щастя — і заслуга, і провина. Чого він шукав? Невже тільки слави? Мабуть, що ні. Шукав, можливо, якогось блиску, якоїсь вершини в самому собі. Може, він помилився і потім, після війни, думаючи, що знайшов все те. Аж поки не зустрів інший, принизливий для нього вимір життя. Знаю отож, нарешті, й це, шкода тільки, що запізно, запізно. Бідний Балч. Бачиш, Ізо, як я вже мудрішаю, сходжу на вищий щабель. Скільки ж то в людині фальшивих струн!

І все-таки не він за мною, а я за ним бігла сьогодні ввечері, коли він ішов із села, бігла, скрадаючись, щоб завчасно не помітив, так, начебто боялася його втратити. І ніколи раніше, тільки тоді, під час отого скрадання, не траплялося мені так до самообману чітко, й так до самозабуття виразно думати його думками, дивитися його очима. І тільки тоді, один-однісінький раз, я дійсно була ним чи майже ним самим, і я назавжди збережу, як щось цінне, той оманливий Колумбовий досвід переживання. Я прощалася з цим селом так само, як і він.

Я йшла за ним. Тихі й теплі сутінки. Майже весняні. Під чобітьми злегка угинається земля, не настільки мокра від вранішнього дощу, наскільки розм’якшена пробудженим випаром запахів, залишених після довгого зимового сну, земля, що воднораз пахне усіма порами року, розігрітою вдень соломою на гнойовиську біля хліва Зависляків, ялиновими сучками на дровітні, зогнилими залишками перебраної картоплі, кислуватим попелом із спаленого на городі листя та бадилля, а найбільше — свіжою вологістю уже розпочатої оранки й соками, що вже ожили в гілочках дерев.

Школа. Він заглянув через вікно — нікого. Ніхто не перешкоджає йому йти геть, а якщо й бачить його, то тільки зі схованки, з-за стемнілих уже шибок. Крамниця на замку. Сушарня для слив. Розлізся за зиму гонтовий дах на ній, треба б сказати... Нема вже Зависляка. Кузня теж замкнута. Непомітно змінюється навколишній запах, від озера тягне горілим. Отож тільки й залишилося від усього: кілька щербатих зубців муру над звалиськом руїни і згарища. Почорніло вже все, вогонь, привалений лавиною цегли, де-не-де, в глибині проваль, ще живиться чимось і інколи на коротку хвилю викидає догори червоні язики полум’я, що ледь чутно потріскує, і тоді вся гора руїн і ті уперті залишки мурів вихоплює з пітьми миготлива заграва. Та це не страшно, вечір тихий, хати досить далеко, дотліє за ніч.

Ось і дика галява з огризком осикового оземка, а он і покрита якимись наростами тополя-відьма й гонг. Нема для чого простягати руку. Аж завтра вранці задзвонить тут старий Оконь, скликаючи рибалок. Вже видно й старий поміст порона — тут відбулася наша перша зустріч. Над озером чекають човни. Чекає і його човен, менший від інших, прикріплений до окремої палі. Могли ж, ледарі та нероби, краще порозвішувати ці сіті, валяються тут купами, тільки де-не-де недбало підперті дрюком, порозкидані, як якесь лахміття.

Уже чути брязкіт ланцюга на носі човна й плюскіт води об борт. А пожарище знову видихнуло з себе вогнисту червінь, затріпотіло крилом заграви, крилом, котре відразу ж розсіялося дрібними пір’їнами світла по чорній воді. Відблиск замигтів на човні, на сітях. І тоді він побачив мене.

І на цій миті обривається цільність і послідовність пам’яті й споминів.

Я думала, що затримаю його. Потім покинула його — я перша, бо ж він все-таки подав був з човна той знак і ще ж чекав та й чекав.