Розділ «19. Виїзний медогляд»

Вчителька, дочка Колумба

Зюлковський схилився до неї, легенько поклав руки на її коліно.

— Не дуже щиро, дитинко. Чому це так?

— Ні, цілком щиро! Не кажіть такого. Чи ж ви не можете зрозуміти, що...— Агнешка ледве-ледве збирає докупи свої думки, котрі якось ніби порозбігалися. Не підготувалася вона до розмови, яку повинна була передбачити,— ...що в житті інакше, зовсім інакше, ніж пишеться в книжках чи інструкціях. Я не знаю, не було часу проаналізувати це, але, гадаю, все залежить від характеру, звички. Один, наприклад, тільки-но йому щось заболить, біжить до лікаря, хтось інший не йде до нього навіть тоді, коли справді хворий, та ще й сам не знає, чому він не лікується. Це, звісно, приклад невдалий, я ж таки не хвора. Але трапляється інше: часом не вистачає грошей, ледве залишається на їжу, а то й не залишається...

— Дівчино! — перебиває гість схвильовано,— то ви тут, може, голодуєте й нічого не...

— Ні, зовсім ні! — нетерпляче промовила вона.— Не тепер, раніше. І все ж, я хочу закінчити свою думку. Ніколи мені й гадки не було бігти кудись за позичкою. Якось завжди найгірше проходило, минало, давала собі раду. Я думаю, що саме так робить більшість людей. Думаю, що так...— вона завагалася, не знаючи, як точніше висловитися,— що так краще й для вас, і для вашої роботи. Бо як би ви ото виглядали,— Агнешка мимоволі посміхається,— коли б кожен звалював вам на стіл (і голову) свої клопоти,— вона затихає на хвилю, помовчала трохи й докінчує вже спокійніше: — Вибачайте, але я не люблю виїжджати на чужому горбі. Може, це вам не подобається, може, ви хочете мене відкликати звідси, навіть і покарати... Може, я й не дуже потрібна в селі. Тут, у Хробричках, не все гаразд, і в цьому є й моя провина. Ви, гадаю, знаєте про це чи здогадуєтеся. Та попри все, якщо ви мене розумієте, не вимагайте, щоб я про це говорила. Не вимагайте. Бо побоююся, що я анічогісінько не виграю на цьому, зате остаточно втрачу...

— Що «остаточно»?

Вона звела очі й зустрілася з його поглядом, в якому крізь тінь сумовитої втоми ледь вгадувалась посмішка.

— Віру в себе. І не тільки в себе, айв інших. А без неї...

Зюлковський потер руками обличчя, потер міцно, аж затріскотіла жорстка, заросла шкіра, і, не приймаючи РУК від надбрів’я, тихо сказав:

— Ви, колего, по-книжному уявляєте собі секретарів. Ви думаєте, нібито я щойно народився, що я не знаю життя? Чи то ж одні тільки Хробрички в нас? Я знаю, що не все можна зробити за один раз, силою, штурмом. Інколи краще почекати. Помаленьку, псякреньтка, терпляче. Мені здається, варто. Говоріть чи не говоріть, то ваша справа. Я приїхав не до вас і взагалі не в службових справах. Так собі, з нагоди свята.

— Тим більше я вдячна вам, що завітали і до мене.

— І до вас,— підхопив він згідливо її вимовний натяк,— Але насамперед до Балча. Ви, бачите, колего, зі мною... не бажали зустрітися, зате Балч — навпаки. Що ж, ми знаємо один одного ще з війни, давні знайомі.

— Про це я, на жаль, не знала.

— Він, звісно, не дуже поспішав відновити знайомство. Все ж прийшла коза до воза, псякреньтка. У дечому я йому таки допоміг. З приводу цього й прибув сюди, — Замовк, але, так як вона утрималася від запитання, на котре він, здається, чекав, то перемінив тему розмови.—  Між іншим, Балч вас дуже хвалив.

— Він? Мене?

— Ви здивовані?

Агнешка збентежилася, почервоніла, одначе він удав, ніби нічого не помітив.

— Цікава людина. Важкий він, це правда. Але й не надто. Багато міг би зробити, на багато що здатний, однак тільки з власної волі, не з примусу. Сам собі пан, псякреньтка. Він завжди такий. Все ж, здається, сьогодні ми з ним порозумілися. Якось так, між словами, та думаю, що він здогадався. Так, здається, найкраще. Це, правда, трохи скидається на кумівство: ти — мені, я — тобі. Ну що ж, хай скидається. Гадаю, це окупиться. Ще побачимо, помилився я чи маю рацію. Повіт не завалиться, коли ще трохи почекає.

— Чому ви це кажете... мені? — запитала Агнешка невпевнено.

— Я скажу, чому.— Зюлковський розстебнув, нарешті, плащ, сягнув до внутрішньої кишені.— Не всі, бачитеся так от як ви, уникають позичок. Я зараз не кажу, добре це чи погано. Факт, що хтось не дає нам гайнувати час, і різні папірці кружляють, кружляють, аж доки не потраплять до Зіллячка.— Витяг з пачки прим’ятих папірців один, розгладив його.— Як ось, наприклад, цей, погляньте.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вчителька, дочка Колумба» автора Мах Вільгельм на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „19. Виїзний медогляд“ на сторінці 13. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи