Розділ «15. Мир і війна»

Балч вніс радіоприймач.

До кімнати ввійшов він, затулений отим приймачем, піднятим на рівень обличчя. І хоча вона й пізнала його відразу й по куртці, й по ненависному шнурові, яким для зручності обв’язав свій багаж, все ж чомусь їй стало аж лячно. Переляк той, однак, мав у собі щось від веселої несподіванки, був легковажний і смішний, як відлуння дитячих витівок, і отож за одну мить патетичність великого страху перетворилася у страх звичайний, а то й комічний.

— Фотомонтаж,— таке ото перше слово чує Агнешка. І вже аж після того, як з-за приймача з’явилося обличчя: — Добрий вечір!

І гість відразу ж заходжується біля електричної розетки в стіні, поряд отих других злощасних дверей; більше того, ніби випадково, посвистуючи, відчиняє їх навстіж. Не дивиться на Агнешку, не виправдовується, тільки вправно і спокійно закріплює штепсель, лезом ножика запихає дріт антени в щілину підлоги. Вмикає приймач. Скляне очко зеленіє. Крізь тихе потріскування, начебто по піску бігла вода припливу, пробиваються слова й мелодія. «Праворуч міст, ліворуч міст і Вісла долом плине». Музика й останні вісті. Варшава.

— Готово! — підводиться Балч.— Апарат невеликий і не найкращий; «Голосу Америки» не ловить, багато місця не займає, отож практичний і безпечний. Чи ви задоволені, пані?

— Дякую, що завітали.

— Справді?

— Справді. Я чекала вас.

— І уникали мене.

— Ви теж.

Вона сама себе відлупцювала б за оці сказані нею слова, однак промовляє їх. Навіщо ці особисті визнання, докори. Не збагне вона себе. Не збагне й цю людину. Він же влаштовує безконечні скандали, блазнює й нараз вільно, безтурботно з’являється в кімнаті й одним босяцьким жестом розбиває її старанно підібрані оскарження, аргументи протесту, так важко вишикувані обгрунтування для відмови порозумітися. Дивиться на неї й посміхається собі, невинно, з ледве відчутним натяком на бажання прохати пробачення, так, нібито між ними сталася якась дрібна суперечка.

— Не хотів сам набиватися... Нагрішив-таки, визнаю,— мовив.

— А я визнаю, що помилилася тепер, Думала, що ви прибіжите сюди з криком, з лайкою, що, може, навіть ударите...

— Чорт... — Балч не закінчив улюбленої примовки, на мить спохмурнів.— Я б’юся з такими, як сам,— Одначе відразу ж повернувся до тону розпачливого гумору;— Та й боюся ризикувати. Коли ви вже з ковалем, неабияким силачем, справилися, то й мені могло б перепасти на горіхи.

— Це мене порадувало б...

На цей Агнещин вигук він відповів трохи меланхолійною усмішкою:

— Може, колись і спробуємо. А може, й ні. Борюкатися з жінкою — нечемне діло.

— О, прошу пробачення. Я, власне, тільки й люблю чемну, відверту боротьбу. Відкладіть-но, будь ласка, цей аркан!

— А що, він дратує вас? — його руки, що перебирали шнур, нараз застигають.