Розділ «18. Свят-вечір»

Вчителька, дочка Колумба

Дорогі мої, любі Ізо й Стаху, цього снігу випало саме стільки, щоб мені забажалося складати подумки цей лист до вас, якого я теж не напишу. Не багато й не мало — це я про сніг,— саме стільки, щоб стало білесенько й чисто, щоб запанувала тиша, та особлива тиша, що приходить зі снігом тільки в село, бо у вас, у місті, все те відразу ж перетворюється в скрегіт лопат, в сірі кучугури на тротуарах, в багнюку. Схопив мороз, не дуже міцний, але й не легкий, такий як треба; отож, напевне, вся ця білість, чистінь і тиша протримаються й на свята, а то й довше. Я б могла запевнити себе, що то саме сніг перешкодив одвідати вас. Оця його тиша, якась справді казкова і магічна, і досить тільки про щось подумати, як воно здається правдивим, до прикладу, що я пишу листа, хоча я його й не пишу. Ця тиша, що водночас наближує і віддаляє; наближає вас настільки, наче і я зараз з вами, хоча до вас і не поїхала, і віддаляє настільки, аби цілком задовольнитися однією з вами розмовою — на відстані. Про це останнє відчуття я не обмовилася б ані в справжньому листі, ані в справжній розмові.

Що ж воно сталося? Як же це я можу обходитися без вас? Чого мені не бракує вас? Чого це я не мучуся, не сумую, а тільки лагідно й зворушливо згадую вас, любих, проте вже не як найпотрібніших, не як тоді, в першу хробричанську ніч, і не як ще кілька разів пізніше? Невже я така невірна? Невже стільки ото й залишилося від наших колумбівських обіцянок і клятв? І якщо все це пригадую тепер, то чи справді щиро? Чи таки прикро мені, що я досі не відповіла на ваші три листи: два від тебе, Ізо, котрі, як зараз видається, важливіші для мене, бо звичайні приятельські, може, тому й легші, щоб колись на них відповісти. І один-єдиний від тебе, Стаху, отриманий місяць тому, лише місяць тому, цебто майже два місяці після тієї ночі, коли ти залишив мене, як той легкодух чи й боягуз, після ночі, котру я тобі Простила швидше й легше, аніж сподівалась, за яку в глибині душі я вдячна тобі, але якої я ніколи не забуду...— тільки місяць тому одержала твій лист, що однак значить, запізно трохи, запізно.

Що це за суперечливість, Стаху, послухай-но: твого листа я так нетерпляче, чекала, прагнула отримати його, переживала, що нема, справді, так хотілося його отримати, особливо після вечора, коли оте вікно спочатку світилося (і здалося мені — для мене), а потім згасло, та від наступного дня, коли розпочалося щось дійсно нове для мене, не знане раніше, почалася праця — це може означати багато й заразом мало,— коли життя перетворилося на впертість і безнадію; отож чекала твого листа з нетерпінням, і таки той лист прибув, і, щойно отримавши його, я з подивом зізналася собі, що той єдиний і останній шанс, єдина сила, яка ще пов’язувала нас, останнє, чим ти мене причаровував до себе, і було лише в цьому гнітючому очікуванні твого листа. Прибув він, зітхнула я з невимовною полегкістю, видихнула увесь страх, видихнула з грудей якусь незручність, що душила й гнітила мене, якусь непевність, образу, кривду — і ти вивільнив, врятував мене. Лист був гарний, щирий, і саме тому, що він був таким гарним і сердечним, ніжним, палким, могло все розпочатись знову. Я могла відповісти тобі в тому самому тоні. Не відповіла. Та полегкість, яку ти подарував мені своїм листом, стала мені тим найціннішим, найкориснішим, чим не можна ще раз ризикувати, наражати на нові чекання, в котрих, як я раптом збагнула, було й було б більше мого самолюбства та марнослав’я, більше потреби знати, що ти пам’ятаєш мене, аніж здатності й волі думати про тебе.

Коли, Стаху, прибув той лист і вивільнив мене від остраху, що тебе втратила, я раптом побачила, що це не було кохання; ми ж ніколи з тобою по-справжньому не кохалися, може, не вміли, може, не дуже прагнули, а може, ще тільки збирались колись навчитися кохати. Не відповідала, бо не хотіла, щоб те полегшення не витиснуло щось, знову принесене тобою. Разом з мукою очікувань видихнула я й решту всіх ілюзій. Ти писав про кохання, але кохання це не те, що було в твоєму листі, це інше (сьогодні я вже знаю). Не відповіла, щоб зберегти спокій, принесений мені твоїм листом. І зберегла, бо в моїх, а не в твоїх руках залишився ключ. Буду його пильнувати, щоб використати для нашої дружби, якщо дружба зав’яжеться колись поміж нами, якщо колись взаємно відчуємо потребу тієї дружби. Хоча б дружби, а вірніше — аж дружби.

Бачиш, Стаху, що сталося за якихось неповних три місяці з твоєю малою Агнешкою. Я дуже багато нового довідалася про себе. Досить-таки постаріла. І, напевне, не стала вродливішою. Не залишилося вже й сліду від літньої надморської засмаги. Замість неї набула більше зрілості. Коли починаєш утрачати вроду, дорослішаєш. Тепер я, наприклад, знаю, що була колись нестерпно сентиментальною. А сентиментальність, коли вона сама себе розпізнає, забарвлюється жорстокістю. Отож і думаю я сьогодні з такою жорстокою щирістю про наше почуття, яке так і не встигло визріти, здійснитися, завершитися. Приховується, однак, у цьому думанні й нова можливість нашої дружби, бо якби її не було, я, напевне, спробувала б кого іншого, а не тебе, згадувати на сьогоднішній прогулянці.

А може, й ти дещо інше відкрив у собі. Говорив мені Ромко Кондера — ти його зустрічав тоді у нас на вечірці, але, напевно, не запам’ятав,— що коли оце недавно їздив до міста, то бачив тебе з якоюсь дівчиною, не Ізою, бо Ізу Ромко не забув, і досить-таки гарненького дівчинкою, як він мені сказав, хоч я його й не розпитувала. Це добре, Стаху. З приємністю думаю про твоє й тієї вродливої дівчини майбутнє. Бачиш, що з мене виросло. Ти й не уявляєш собі, як заспокоює цей сніг, яка тиха оця доріжка через греблю мимо озера, та ж таки, якою я вперше йшла до Хробричок. Страшенно змучило мене минуле скорочене півріччя в школі. Але це тебе не цікавить, ти не любиш моєї праці. Щоправда, не тільки ти. Але досить уже про тебе й для тебе, Стаху.

Люба Ізо, чи ти чуєш, як порипують по снігу мої нові чобітки. Я їх сама, оце купила за свою другу зарплату. З Вони тобі, звичайно, не сподобалися б, бо досить-таки негарні, але для тутешніх доріг і тутешньої погоди найбільш підхожі. Хіба я могла з’явитися в них на твоєму весіллі, серед ваших елегантних міських гостей? Отож пробач мені, справді пробач, що не прибула на твоє велике свято. Це ж воно вже післязавтра. Хоча ти, напевне, трохи й образишся на мене, все одно я буду затискати в кулаках обидва великі пальці — на щастя, для тебе, як то бувало в «Колумбі» щоразу під час екзаменів. І в думці слатиму тобі й Толеку багато-багато добрих побажань. Щиро вдячна, що не забули про мене, за ваше запрошення. Я така рада, що принаймні хоч вам повністю вдалося все, що задумали: обоє разом, в місті, де кінотеатри й кав’ярні, і що вже залишиш Стаха самого. І місце в «хаті біля брата» залишиться порожнім, але думаю, що ненадовго.

Чи я не жалкую? Ні. Не жалкую. Не жалкую навіть за тим, що ані сьогодні, ані післязавтра не буду разом з вами. Здичавіла. Проте це не значить, що мені тут добре, принаймні в тому нашому звичайному розумінні, навіть навпаки — мені тут дуже погано. Але тепер я дізналася про себе ще й те, що, очевидно, тільки так зможу жити чи навіть люблю, жити, що тільки так вигідно для мене. А це підтверджує, що я зовсім здичавіла. Ах, дорога Ізо, чого це я тобі про себе, коли... Невже тебе обходять такі от речі? Сумніваюсь навіть, чи ти напишеш мені іще: не заслуговую. Але ти не сердься, бо сьогодні переддень свята, свят-вечір. Отож печи, Ізо, спокійно й весело святкові калачі. Я ж бо не маю з чого їх пекти, та й немає для кого. Почуваю себе зараз, як ота традиційна стара панна з собачкою. Флоксе, до мене!

Як цей Флокс підріс! Це вже майже великий собака. В усякому разі — хоча його спанієльський рід досить таки сумнівний — більшим він уже, здається, не виросте. Чому це ти, песику, знову щось винюхуєш, чому вуха щулиш, гарчиш, адже тут нема нікого. І щойно вона прошепотіла ці слова, молочну тишу лісу розітнув звук пострілу десь далеко і перекочується поміж зненацька пробуджених дерев багатоголосою луною. Флокс, скімлячи, притуляється до Агнешки, кулиться біля її ніг. Та не бійся ж ти, швейку! Сама вона відчуває, що оте тепло, яке так раптово огорнуло її спочатку, не переляк, а якась визволена з-під контролю надія. Прискорює кроки. Флокс, тручись об її ноги, поглядає на неї несміливо, здивовано й нібито з осудом. Нічого ти не розумієш. Як би не старалася, все одно не затамуєш в собі того, що там є насправді. Не вдасться, як би не намагалася думати про щось інше: про сніг і зимові канікули, про тих Збильчевських, до яких зайшла привітати з святом, і, повертаючись від них, думала про далеку Волічку, де залишилися самі могилки, про «Колумба»... Нінащо їй і продумування оцих листів, яких не хочеться писати, бо вже й, напевне, не варто. Зате, коли в тихому лісі враз залунає цей ненависний шум, цей з усіх для неї найбільш ворожий звук, прискорюється її віддих, швидше калатає серце, заповідаючи настання давно вже забороненої собі радості. Не дивись на мене, Флоксе, я вже пропаща людина.

Те ж саме пам’ятне місце на вершині горба. Межовий стовп і та ж таки, знову кимось прикріплена бляха з огидною фігурою. Бляха ще легенько тремтить, подзвонює, ще осипаються з неї рештки снігового пилу. Навколо стовпа сніг затоптаний, трохи далі свіжі сліди, зникають, немовби розметені широкою мітлою. Він, напевне, поволік за собою ялинку, а може, й дві. Здогад справдився, бо за кільканадцять кроків далі лежать чомусь кинуті ним оті дві ялинки. І шнур, знайомий, ненависний шнур, що тримає у своєму зашморгу ялинки, теж тут. Але того, кому він належить, немає. Немає. Навколо ж — глухо й пусто. Коли він вертатиметься звідтіля, куди пішов, за своїм добром, вона без сумніву Ще здалека помітить його й зможе втекти. Флоксе, заспокойся, я теж маю очі й вуха. Пильнуй!.. А поки він вернеться... О, Ізо, Стаху, якби ви побачили мене в цю хвилю, якби ви взагалі могли собі уявити, до чого я Дійшла, чим тут займаюся; в чому і якої набула вправності!..

Агнешка відчіплює й підіймає шнур, звиває його в моток, погойдує покладеною на долоню обвільненою петлею. Звертає вбік, підходить до скрипливої мішені на стовпі, з пильною увагою, сантиметр за сантиметром, оглядає її до того часу, аж поки не знаходить свіжий, що поблискує з-під простреленої іржі, отвір від кулі, якраз посередині вже трохи стертого, видряпаного якимось цвяхом чи камінцем контура серця. Агнешка обережно, ніби це могло викликати біль, торкається того отвору пальцем, а потім затуляє ту малу рану долонею. Сьогодні немає на блясі ніяких інших малюнків, ніяких, як тоді, набазграних крейдою жіночих принад, та Агнешка здогадується, ким щойно був для стрільця цей спрощено грубуватий контур людини невідомо якої статі. «Це я».

«Тепер — це ти!» Агнешка, не обертаючися, з поглядом, прикипілим до чорної голови на мішені, немовби силою свого зору намагається емалювати в неї знайоме обличчя, відступає від стовпа. Трохи подавшись назад, досить довго готується до кидка. Уважно прицілюється й нарешті з усього розмаху кидає петлю. І промахується! Аж ногою тупнула спересердя, аж губу прикусила від роздратування! Після багатьох таємних тренувань була ж така впевнена, що не схибить. Прицілюється ще старанніше й знову промахується. Не на жарт розсердившись, на цей раз уже майже не цілячись, розгойдала петлю, розмахнулася, і тої ж миті чиїсь руки зненацька затуляють їй очі. І водночас із цим Агнешка відчуває на своїй шиї якийсь рясний колючий лоскіт. Однак одразу ж на долю секунди, вслід за інстинктивним спалахом переляку, вона здогадується, що й тут помилилася, не попала в ціль, що її тремтіння збиралося засвідчити іншу несподіванку, присутність іншого чоловіка; руки ж, від яких вона уже з нетерплячим розчаруванням звільнюється,— це малі, нервові дитячі руки. Та й Флокс загавкав би, якби... Та, перш ніж обернутися до не дуже зграбного нападника, Агнешка з мимовільною втіхою впевнюється у влучності свого третього кидка: голову мішені затягнуто петлею.

— Ну й ну, Тотеку... посоромився б. Такий дужий хлопець!

— Скоро буду вищий за вас,— хвальковито підтверджує хлопчисько.— Може, поміряємося?

Отож осуд він сприйняв як похвалу. І голос його вже ламкий: раз у раз спотикається об якусь смішну басову хрипкість чи зноситься до півнячого тенорочка. Агнешка критично й ніби недружелюбно оглядає хлопчину. Всього три місяці тому рятувала його з води. Витягнувся, як забута спаржа. А куртка на ньому наче з молодшого брата. От тобі й приятель!

— Ти щось розбештався, Тотеку,— говорить учителька досить поважно й додає ще суворіше: — Багато дозволяєш собі.

Однак уже й жалкує, що сказала таке, бо ж брови хлопця над зненацька сполоханими очима на якусь мить здригнулися; отож хутко, ще до того, як обличчя, вже порожевіле від сорому й прикрості, стане нещасним, Агнешка посміхається і, начебто сам Петрик Оконь, спритно дає йому легкого щигля по вусі.

— Натягни шапку, бо змерзнеш. Ех, ти! Не розумієш жартів.

І хлопець потроху відтанув. Важкий вік!

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вчителька, дочка Колумба» автора Мах Вільгельм на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „18. Свят-вечір“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи