Розділ «19. Виїзний медогляд»

— Так, звичайно.

— Отже, бажаю успіху і... витримки. Не намовляю вас бити на сполох, уперта дитинко...— Зиркнув на годинник, швидко підвівся.— Мені пора, засидівся більше, і аніж міг.

І тоді тільки, коли він, радий, що заспокоїв її, підбадьорив, вийшов на подвір’я, вона впала обличчям на зелену, ще й досі не повернуту йому військову ковдру і виплакалася, виплакалася за все, навіть за ту скороминущу спокусу, яку вона, як це вже було не раз, відіпхнула ногою в найдальший куток.

Важкий день. Чаю в Павлинки так ніхто й не пив, бо Стах з медиком відмовилися робити перерву, шофер повіз Зюлковського, отож втратив щонайменше годину. Зате до Агнешки сипалися відвідувачі, як з мішка. Згодом з класу викликав її вже Тотек, сказавши, що мама має до неї якусь пильну справу.

Льода вже чекала її в кімнаті, на тому самому стільці, де сидів Зюлковський. І саме так, як він в якусь там хвилину під кінець відвідин: з розкладеним листом на колінах. Однак вираз обличчя Льоди був зовсім інший.

Агнешку вже від порога здивувала її блідість. У розкритих, абияк підмальованих губах застигла гримаса скам’янілого безсилля.

— Що сталося?

— Ось, прочитай, коли хочеш,— ворухнула вона аркушиком.— Мені дають посаду. В місті.

— Вчительську?

— Не зовсім. В інтернаті.

— Отже... Але ж ви, здається, хотіли:..

— Говори зі мною на ти. Все одно ми вже не полюбимо одна одну...

— Ти така щира.

— Давно пора.

— Так що ти мені хочеш сказати?

— Анічогісінько вже. Тоді на свят-вечір, пам’ятаю, я ненавиділа тебе. Але це було тільки один-однісінький раз, присягаюсь. За ту зустріч на цвинтарі, знаєш же з ким?

— Він казав тобі? — несамохіть вихопилося в Агнешки.

— Ет, де там. Навіть, коли п’яний був, не говорив. Ні він, ні хтось інший. Я сама бачила.

— Ну, якщо бачила, то знаєш.

— Тож мушу визнати, що я помилялась. Ти завжди була доброзичливою.