Розділ «4. Привітання»

За кілька днів вона згадає той шлях через село, як з віддаленого минулого. І ще раз зринуть нові картини й нові незнайомі люди. Проте ні: саме так усе це не відтвориш, бо ж нові люди вже встигнуть вкарбуватися в її пам’яті своїми іменами. І найперші: Тосек Варденьга та Елька Зависляк.

Гребля відступає од води, нижчає, переходить урешті в розтоптану, глинясту дорогу. Балч і дівчина входять в чималий, в баюрах, перелісок, що відділяє село від полів. Балч зупиняється під розложистою тополею, бородатою від моху, обліпленою наростами, оточеною купками якихось грибків на блідих кволих ніжках, обплутаною сухим хмелем. Дерево як із страшної казки! На найнижчій гілляці висить шмат заліза й металевий кухонний товкач.

— Ну й дурень цей Семен! Ох і дурень! — лається Балч.— Казав же, і що ж? Забув.

Бере товкач, наміряється вдарити ним в отой гонг, та Агнешка сильно відштовхує заржавілу залізяку вбік — і Балч схибив.

— Це вже вдруге ви робите мені наперекір. Граюся тільки до трьох.

— Пробачте. Вийшло якось несамохіть... Та й навіщо цей гвалт?

— На збір. Я дав такий наказ. Так ми вітаємо дорогих гостей.

— Щось я не збагну. Збір? Це ж село, а не казарма.  — Зрозумієте. У нас порядок військовий, або ж порядку ніякого. Іншого у нас не запроваджено. Раджу запам’ятати.

— Ну, тоді, добродію, гатіть у свій дзвін.

— Прошу не вказувати. Ходімо!

Та відійшли вони недалеко. Попереду почувся дитячий гамір і собачий гавкіт. Неждана картина вражає Агнешку, неначе удар грому, змушує застигнути на місці, обеззброює. На сухому острівці палає вогнище, а за ним, у колі дітей та підлітків, рве ланцюг ошалілий від страху пес. Прив’язаний він до високого осикового оземка, що стирчить в центрі галявини. Діти вимахують палаючими смолоскипами з клоччя. Їхній несамовитий, протяжний крик заглушує скавуління й виття тварини. Раз у раз один із смолоскипів креслить вогняну дугу й спадає на роздратовуваного пса. Рудий, прищавий хлопчисько керує тією понурою, як поганський обряд, розвагою. Агнешка притискає до себе Флокса. Намагається подолати безсилість ніг, зривається бігти і нараз відчуває на плечі міцну руку Балча, що стримує її. Не може навіть крикнути, голос в’язне в горлі. Але саме в цей час до пса приходить порятунок. Якесь дівча з русявими кісками вилітає на галявину з протилежного боку, розриває коло малих мучителів, розганяє їх березовою мітлою, гукає хрипким дискантом:

— Геть від Айстри, шмаркачі! Хто дозволив спускати її з дроту?!

— Варденьга! Елька! — озивається Балч, щоб його почули на галявині. Це подіяло: діти заклякають на місці, німіють, зіщулюються. Балч, тепер уже зовсім тихо, кидає: — Забирайтеся звідси! Ну!

За, мить на галявині лишається тільки Елька. Відв’язує від оземка жовту суку, пригладжує їй настовбурчену шерсть. Потім обоє зникають у кущах, зрум’янених останніми листочками.

— Невинні дитячі забавки,— поблажливо всміхається Балч.— Сьогодні порівняно тихі. А взагалі у нас бавляться, хто як уміє. Найохочіше з снарядами, що не вибухнули. Їх тут чимало.

Агнешка скидає з плеча його руку.

— Шнури! Ланцюги! Дроти! Хто їх цього вчить?

— Добродійко славна,— відповідає Балч терпеливо,— навіщо когось вчити лагідності? Життя тут скрутніше для людей, аніж для звірів.

— Але ж діти!.. Це ж діти!