Розділ «Частина друга»

У дверях з'явилася Мати. Негр поводився шанобливо, проте в його проханні переговорити з Сарою відчувалася якась дивна рішучість і самовпевненість. Мати не могла визначити його віку. Це був кремезний чоловік, його вилицювате коричневе обличчя аж виблискувало. У погляді його відчувалася твердість, що межувала з агресивністю. Він мав охайні вуса і був одягнений претензійно, як це любили робити негри. Приталене чорне пальто, строкатий костюм, сірі гетри, гостроносі чорні черевики. У руках він тримав сірого кашкета й захисні окуляри водія. Мати сказала йому зачекати і зачинила двері. Піднялася на третій поверх. Сара не сиділа, як звичайно, біля вікна, а стояла нерухомо зі схрещеними руками й дивилась на двері.

— Capo, — сказала Мати, — до тебе прийшли.

Дівчина нічого не відповіла.

— Ти не зійдеш на кухню?

Сара заперечливо похитала головою.

— Ти не хочеш його бачити?

— Ні, мем, — нарешті сказала дівчина тихим голосом, втупившись у підлогу. — Скажіть йому, будь ласка, нехай іде.

Це була найдовша фраза, яку вона вимовила за кілька місяців свого перебування в їхньому домі. Мати спустилася вниз і побачила негра не біля чорного ходу, а вже на кухні, де в теплі біля грубки спала дитина Сари. Колиска була плетена, на чотирьох дерев'яних коліщатках, з вилинялою оббивкою із синього атласу та плюшевим валиком. У цій колисці спав її син, а ще раніше — брат. Негр стояв навколішки перед колискою й дивився на дитину. Мати, ще не отямившись від збентеження, раптом образилася, що він посмів увійти в дім.

— Сара не може з вами зустрітися, — сказала вона і сама відчинила двері.

Негр іще раз глянув на дитину, підвівся, подякував і пішов. Мати спересердя захряпнула двері з більшою силою, ніж було потрібно. Дитина прокинулась і заплакала. Вона взяла малого на руки і стала колисати, здивована, що цей візит так розсердив її.

Ось так уперше з'явився на Броудв'ю-авеню негр в автомобілі, його звали Колхаус Уокер-молодший. Відтоді він приїздив щонеділі, стукав у двері чорного ходу і, почувши, що Сара не бажає його бачити, ішов, не виказуючи ніякого невдоволення. Батько вважав ці візити неприємними і хотів покласти їм край. Погрожував навіть викликати поліцію. Мати поклала свою долоню на його руку. А однієї неділі молодий негр привіз букет жовтих хризантем, які о цій порі року коштували чимало. Перш ніж віднести квіти Сарі, Мати виглянула у вікно. Негр дбайливо витер свій автомобіль, почистив спиці коліс, фари та лобове скло, потім кинув погляд на вікно на третьому поверсі й поїхав. Мати згадала, Що бачила такий вираз на обличчях семінаристів, які ходили за нею в Огайо, коли їй було сімнадцять років.

— Те; що ми зараз бачимо, — сказала вона Батькові, — це залицяння найбільш упертого Християнського типу.

— Так — погодився Батько, — якщо вважати залицянням те, після чого з'являються діти.

— Мені здається, ти судиш його надто суворо, — сказала Мати. — Спершу було страждання, тепер — каяття. Це благородно, і шкода, що ти цього не розумієш.

Негритянка не розповідала про відвідувача нічого. Вони Й гадки не мали, де та як вона з ним познайомилась. Скільки їм було відомо, у неї в місті не було ні родини, ні друзів. Там жили переважно осідлі негри, проте на околицях зустрічалися й випадкові люди. Очевидно, вона була не з місцевих, а приїхала з Нью-Йорка працювати наймичкою. Мати була збуджена, бо вперше від того жахливого дня, коли вона знайшла в клумбі чорного малюка, для молодої жінки з'явилася якась надія на майбутнє. Їй було прикро за Сарину непоступливість. Вона подумала, який далекий шлях проїжджає Колхаус Уокер від Гарлема, де він жив, і назад, і якось вирішила, що наступного разу буде гостиннішою. Вона запросить негра до вітальні і подасть чай. Батько висловив сумнів, чи варто це робити. Мати сказала, що він чемний молодик і поводиться як справжній джентльмен.

— Я не бачу в цьому нічого поганого. Коли господарем Білого дому був містер Рузвельт, він влаштував обід на честь Букера Т. Вашінгтона[23]. То ми й поготів можемо запросити на чай Колхауса Уокера-Молодшого.

Отож наступної неділі негра запросили на чай. Батько подумки відзначив, що той не почувався ніяково, сидячи у вітальні з чашкою та блюдцем у руках. Навпаки, тримався цілком природно, не бентежачись і не виказуючи зайвої шанобливості. Просто був ввічливим і коректним. Розповідав їм про себе. Він професійний піаніст і тепер більш-менш постійно живе в Нью-Йорку, працюючи в оркестрі «Джім Юероп Клеф Клаб» — відомому ансамблі, який дає концерти в «Манхеттен Казино» на розі 115-ї вулиці та Восьмої авеню.

— Для музиканта дуже важливо, — сказав він,— мати постійну роботу, яка не потребує роз'їздів. Мені набридло мандрувати.

Він говорив із таким запалом, що Батько зрозумів — ці слова призначені для Сари, яка була нагорі. Це роздратувало його.

— Що ви граєте? — спитав він.— Заграли б що-небудь для нас.