Розділ «Частина друга»

Негр поставив чашку на тацю. Підвівся, витер губи серветкою, поклав її на стіл і підійшов до фортепіано. Сів на стілець, але відразу ж підвівся і підкрутив його на потрібну висоту. Знову сів, узяв акорд і повернувся до них.

— Інструмент треба настроїти, — мовив він.

Батько почервонів.

— О, звичайно,— сказала Мати.— Ми вже давно збираємося це зробити.

Музикант знову повернувся до клавіатури.

— «Уолл-стріт рег»,— оголосив він.— Композитор — великий Скотт Джоплін[24].

І вдарив по клавішах. Хоч яке розстроєне, фортепіано зазвучало, як не звучала, певно, ніколи навіть Еолова арфа. Неголосні прозорі звуки зависали в повітрі, як квіти, а мелодія нагадувала барвистий букет. Здавалося, не існує іншого життя, окрім того, яке оспівувала ця музика. Скінчивши грати, Колхауз Уокер обернувся і побачив, що його уважно слухає вся родина: Мати, Батько, хлопчик, Дідусь і Молодший Брат, який зійшов униз зі своєї кімнати в сорочці та підтяжках, щоб подивитися, хто грає. Він єдиний із присутніх знав, що таке регтайм. З цією музикою він познайомився під час своїх нічних пригод у Нью-Йорку і не сподівався почути її в домі своєї сестри.

Колхауз Уокер-молодший знову повернувся до фортепіано й оголосив:

— «Кленовий лист». Музика великого Скотта Джопліна.

Залунав найпопулярніший per. Музикант майже не ворушився, і тільки його довгі пальці, здавалося, без найменшого зусилля видавали гронами синкоповані акорди та лункі октави. Жвава енергійна музика збуджувала і весь час змінювалась. Хлопчик уявляв її у вигляді променю, який ковзав, малюючи чудернацькі візерунки, аж поки вся кімната засяяла якимось химерним сяйвом. Музика заповнила весь дім і долинула навіть до третього поверху, де, схрестивши руки, сиділа у своїй кімнаті невблаганна Сара і слухала крізь розчинені двері.

Коли музика скінчилася, всі зааплодували. Потім Мати познайомила містера Уокера з Дідусем та Молодшим Братом, який потис негрові руку і сказав, що радий зустрічі. Обличчя в Колхауса Уокера було серйозне. На мить запала тиша. Усі стояли на ногах. Батько прокашлявся. Він не дуже знався на музиці. Йому подобався Каррі Якобс Бонд[25]. Як на нього, негритянська музика завжди мала супроводжуватися сміхом і танцями.

— А негритянські пісеньки ви граєте? — спитав Батько.

— Пісеньки, про які ви кажете, — з притиском відповів піаніст, — співають білі актори з вимазаними в сажу обличчями.

Знову запала мовчанка. Негр подивився на стелю.

— Очевидно, міс Сара не зможе мене прийняти,— сказав він. Рвучко повернувся і пішов через залу на кухню. Уся родина рушила слідом за ним. Він одягнув своє пальто, яке лежало на стільці, відтак, не звертаючи ні на кого уваги, став навколішки й задивився на малюка, що спав у колисці. За кілька секунд підвівся, попрощався й вийшов.

Цей візит справив враження на всіх, окрім Сарн, яка, здавалось, і не думала змінювати свого ставлення до цього чоловіка. Через тиждень він знову приїхав, потім ще й ще. Щоразу розповідав свої новини за минулі шість днів, і його розповіді викликали жвавий інтерес. Але Батькові завжди здавалося, що їхній гість надто пишається.

— Вона не захоче зустрітися з ним, — сказав він Матері. — Невже мені доведеться розважати Колхауса Уокера щонеділі аж до кінця своїх днів?

Проте Мати бачила деякі ознаки зрушення. Сара взяла на себе обов'язки служниці, яка пішла від них, і прибирала в кімнатах із таким завзяттям, аж Мати інколи сміялася, на якусь мить уявивши, що Сара прибирає у власному домі. Молода жінка почала брати дитину не тільки на годівлю. Спершу щодня купала її, потім стала брати до себе на ніч. Але зустрічатися з гостем уперто не хотіла. Колхаус Уокер віддано з'являвся протягом усієї зими. Не раз, коли дороги замітало снігом, він приїздив поїздом і потім пересідав на трамвай, який ходив по Норт-авеню до підніжжя їхнього пагорба. До свого приталеного чорного пальта він надягав каракулеву шапку у російському стилі. Приносив малюкові всякі іграшки. Сарі він подарував гребінець із срібною ручкою. Батько змушений був оцінити його наполегливість. Він чудувався, чи довго той зможе робити такі подарунки на свою платню музиканта.

Якось Батькові спало на думку, що Колхаус Уокер-молодший просто не знає, що він негр. І що більше Батько думав про це, то ймовірнішим воно йому здавалося. Уокер і тримав себе, і розмовляв не як чорний. Властиву для представників його раси шанобливість він умів подати в такий спосіб, що насамперед підкреслював свою гідність, а не гідність того, до кого звертався. Він рішуче стукав у двері чорного ходу, а коли його впускали — урочисто вітався з усіма, якимось чином викликаючи в них враження, що вони — це Сарина родина, і його чемність обумовлена насамперед його уважністю й повагою до неї. Батькові цей чоловік видався чимось небезпечним.

— Можливо, нам не слід заохочувати його залицяння? — сказав він Матері. — Надто він зарозумілий.