Розділ «Частина друга»

Проте на той час було вже запізно втручатися в перебіг подій. Наприкінці зими Сара сказала, що зустрінеться з Колхаусом Уокером у вітальні. Дні промайнули в приготуваннях. Мати дала молодій жінці одну із своїх суконь і допомогла її одягти. Сара зійшла до вітальні чарівна й сором'язлива, з акуратно зачесаним і напомадженим волоссям. Вона сиділа з опущеними очима, а Колхаус Уокер-молодший говорив якісь пусті слова і грав для неї на фортепіано. Тільки тепер, коли вони були поруч, стало очевидним, що він набагато старший від неї. Мати наполягла, щоб усі вони вийшли, і побачення змогло відбутися в інтимній обстановці. Та від цього справа не посунулась. Після побачення Сара здавалася роздратованою і навіть злою. Вона вибачала образи дуже повільно, і її впертість здавалася єдино правильною відповіддю на його наполегливість. Адже Сара ледь не вбила свою новонароджену дитину. І він, і вона ставилися до життя дуже серйозно, були невільниками своїх надій і почувань. І обоє від цього страждали. Молодший Материн Брат розумів це чи не краще, ніж будь-хто інший з їхньої родини. Хоч він розмовляв із Колхаусом Уокером тільки один раз, той справив на нього велике враження. У діях Уокера, в його наполегливості він бачив те, чого бракувало йому самому. Молодший Материн Брат уявляв собі кохання як справжнє захворювання серця, таку саму недугу, як, скажімо, рахіт або запалення легенів. Він сам страждав від цієї хвороби, страждала від неї і Сара, дарма що вона негритянка. Дівчина здавалась йому африканською королевою, яка потрапила в незвичне середовище, навіть деяка її незграбність в іншій країні виглядала б граційністю. І що більше вона опиналася намірам Колхауса Уокера одружитися з нею, то ясніше Молодший Брат розумів, як боляче поранено її серце.

Однієї неділі в березні, коли вітер уже дихав теплом і на гіллі кленів виткнулися коричневі бруньки, Колхаус, як і завжди, під'їхав на своєму блискучому «форді». Вийшов із автомобіля, залишивши мотор працювати на малих обертах. Сусіди дивилися зі своїх дворів, як кремезний чорношкірий чоловік із чорними-чорними очима і чарівна в своїй соромливості Сара, вдягнена в англійську блузку з довгими рукавами, чорну спідницю, жакет та один з материних капелюшків, пройшли під норвезькими кленами і спустилися бетонними сходами на вулицю. Молода жінка несла дитину. Він допоміг їй сісти в автомобіль. Обоє помахали на прощання родині й поїхали вулицями передмістя в напрямку північної околиці. Потім машина спинилася біля обочини, й вони стали дивитись на птаха-кардинала, що низько літав над бурою лежалою землею, а тоді шугнув у височінь і сів на найвищу і найтоншу гілку на дереві. Сьогодні Колхаус Уокер спитав Сару, чи вона вийде за нього заміж, і дівчина погодилась. Поява цієї чудової пари закоханих була великою подією в житті родини, а зіткнення їхніх характерів справило на всіх майже гіпнотичний вплив.

22

Молодший Материн Брат знову почав їздити до Нью-Йорка. Він допізна працював за креслярською дошкою, а тоді квапився на вечірній поїзд. Брат заприятелював з кількома артилерійськими офіцерами, що служили на військовому заводі на розі Лексінгтон-авеню і 34-ї вулиці. Вони скаржились на гвинтівку «спрінгфілд» і показували йому стрілецьку зброю та гранати власної конструкції. Брат подумав, що міг би й сам сконструювати кращу зброю. Він призвичаївся пити з офіцерами, став своєю людиною біля акторських входів деяких бродвейських театрів, прогулювався, як і інші, вулицями, не такий виряджений, як старші чоловіки, й не такий недбало елегантний, як студенти Прінстонського чи Йєльського університетів. Проте в очах його світилося стільки надії, що це приваблювало багатьох жінок, його незмінно серйозний і нещасний вигляд ніби упевнював, що він їх кохає. Жінки мали юнака за поета.

Проте його платні бракувало для такого способу життя. Бродвей бурхав вогнями й розвагами, і людина, яка пов'язувала свою долю з театром, піддавалась його бентежному впливу, мала жити на широку ногу. Молодший Материн Брат навчився знаходити жінок, з якими Можна побавитись у ліжку за помірну платню. Для цього варто було тільки вийти до фонтана Бесезда в Центральному парку. Гарної днини жінки тут ходили парами. Дні довшали. Надвечір, у холодних розкішних променях призахідного сонця вони прогулювалися довкола фонтана; тіні лягали на приступки, вода була чорна, бруківка — коричнева й рожева. Він тішив жінок, ставлячись до них серйозно. Був лагідний, і жінки не заперечували проти його дивацтв, що також були по-своєму лагідні. Він міг, скажімо, привести жінку до себе в готель і просидіти в кріслі з одним черевиком у руці, геть забувши про неї. А то й зовсім не вдавався до любощів, а тільки уважно оглядав ТІ інтимні місця. Пив вино, доки геть утрачав тяму. Обідав по харчівнях, у яких підлога була посипана тирсою.

Часом заходив до винних льохів «Хеллз Кітчен»[26], де сумнівні особи частували всіх спиртним. Вечорами вештався по Манхеттену, пожираючи очима перехожих, зазирав у вікна ресторанів або сидів у готельних фойє; його неспокійні очі сприймали спершу рух і колір, а вже потім обриси об'єкта.

Зрештою він набрів на журнал «Мати Земля», яку видавала Емма Голдман. Редакція містилася на 13-й вулиці в особняку, який нині правив анархістці за резиденцію, бо вона якраз прибула в Нью-Йорк. Молодший Материн Брат часом зупинявся під вуличним ліхтарем і дивився на вікна особняка. Так він робив кілька вечорів поспіль. Одного разу з дверей будинку вийшов чоловік, високий на зріст, з виснаженим обличчям і довгим волоссям, перетнув вулицю і спинився перед Молодшим Материним Братом. «Вечорами холодно,— мовив він,— заходьте, у нас немає таємниць». Вони перейшли вулицю й піднялися сходами.

У будинку давно помітили, як він стовбичить поночі під їхніми вікнами, і прийняли його за поліцейського шпика. До нього зверталися з підкресленою іронією. Запропонували чаю. У приміщенні було багато людей, у капелюхах і пальтах. Раптом у дверях з'явилася Голдман і прикипіла поглядом до Молодшого Брата. «Слава богові! — сказала вона.— Це не поліцейський».— І засміялася. Потім надягла капелюшок і закріпила його заколками. А він затремтів від думки, що вона його впізнає. «Ходімо з нами»,— покликала Голдман.

Трохи згодом Молодший Брат опинився в будинку Купер-Юніон, — поблизу Бауері[27]. В набитій ущерть жаркій залі серед присутніх було багато іноземців. Чоловіки не знімали капелюхів, дарма що були в приміщенні. То були людні смердючі збори, просякнуті запахом часнику і поту, скликані на підтримку мексіканської революції, про яку Молодший Брат досі нічого не знав. Чоловіки, стоячи на лавах, погрожували комусь стиснутими кулаками. Промовці виходили на трибуну один за одним. Виступали не тільки англійською мовою. Перекладу ніхто не вимагав. Чути було погано, але Молодший Брат зрозумів, що мексіканські пеони стихійно повстали проти президента Мексіки Діаса, який ось уже тридцять п'ять років стояв на чолі держави. Повстанцям потрібна була зброя і боєприпаси, бо досі вони здійснювали свої наскоки на урядові війська, на ешелони з продовольством, озброєні палицями й мушкетами, що набивалися з дула. Насамкінець слово взяла Емма Голдман. З усіх ораторів вона промовляла найкраще. Зал завмер, коли вона розповідала про злочини багатих землевласників і жалюгідного тирана Діаса, про гноблення пеонів, злидні, голод і,— що найбільш огидне,— про співробітництво американських промислових фірм з мексіканським урядом. У неї був сильний голос, а коли вона повертала голову й жестикулювала, її окуляри кидали спалахи світла. Він насилу протиснувся поміж людьми, щоб стати ближче до неї. Емма Голдман розповідала про якогось Емміліано Сапату[28], простого селянина-орендаря з району Морелос, який став революціонером, бо не мав іншого вибору. Як і всі прості селяни, він носив вилинялу куртку і штани, але був обперезаний патронташами — на грудях і поясі. «Товариші!— вигукнула вона,— це не чуже нам вбрання. Чужих земель не існує! Немає мексіканських селян, немає диктатури Діаса! Є одна-єдина боротьба в усьому світі, одне-єдине полум'я свободи, що прагне розвіяти жахливий морок на землі». Залунали оглушливі оплески. Молодший Брат марно вивертав кишені: у нього зовсім не було грошей, і він почувався вкрай ніяково, побачивши, що люди, які стояли з ним поруч, люди, від яких відгонило злиднями, жертвували жмені дрібняків. Промови скінчилися. Емма стояла в оточенні своїх соратників і обожнювачів. Ось вона міцно обняла смаглявого чоловіка в темному костюмі з краваткою й величезному сомбреро. Потім повернулась, і її погляд упав на блондина з залисинами, чия голова ледь витикалась над помостом,— здавалося, то відрубана голова діяча французької революції,— а спрямовані вгору очі палали в екстазі. Емма засміялася.

Молодший Брат сподівався, що вона заговорить з ним, коли скінчиться мітинг, проте всі рушили на прийом, влаштований у редакції журналу «Мати Земля» для тих, хто підтримував мексіканців. І він теж опинився серед представників «сапатистів». У кімнатах, де відбувався прийом, було повно журналістів, представників богеми, поетів, світських жінок. Молодший Брат навіть не усвідомлював, що весь час ходить за Голдман. Він відчайдушно намагався привернути її увагу. Але вона була зайнята з іншими: знайомила присутніх між собою, давала якісь доручення, кожному знаходила співрозмовника, рекомендувала, куди можна було б піти, проблеми, в яких необхідно розібратися, про які треба написати. Він відчував, який він темний у цих справах. Потім вона вийшла на кухню і почала збивати тісто для пирога. «Візьміть ці чашки, — сказала вона Молодшому Братові, — й розставте на столі у великій кімнаті». Він був щасливий, що вона залучила його до кола своїх помічників. У кімнатах будинку стіни були обліплені обкладинками журналу «Мати Земля». Високий чоловік з довгим волоссям, той самий, що запросив був Молодшого Брата піднятися до них, наливав пунш. Він був схожий на шекспірівського героя, якого переслідують невдачі. Його нігті були облямовані чорними дужками бруду. Чоловік пив стільки ж, скільки наливав іншим. Усіх присутніх він вітав, наспівуючи один-два рядки з пісні, його співрозмовники щиро сміялися. Звали чоловіка Бен Рейтман, з ним жила Голдман. Видно, він побував у якійсь халепі, бо на маківці волосся було вистрижене і голову заліплено пластирем. Перехопивши погляд Молодшого Брата, Рейтман пояснив, що це згадка про Сан-Дієго, куди Емма їздила виступати. Він був разом з нею в ролі менеджера, орендував приміщення для виступів, провадив необхідну підготовку. А вони не хотіли, щоб Емма виступала. Тож одного дня його викрали, відвезли кудись, роздягли, вимазали смолою і викачали в пір'ї. Потім пекли його сигарами і всіляко знущалися. Розповідаючи це, Рейтман спохмурнів з обличчя, усмішка зникла, його обступили люди. Було чутно, як колотився об стінку чаші ківш для розливання пуншу, затиснутий у нього в руці. Рейтман поглянув на Голдман і якось особливо посміхнувся. «Вони хотіли, щоб моя Емма не виступала ні в Канзас-Сіті, ні в Лос-Анджелесі, ні в Спокані,— сказав.— Але вона виступала. Нам знайома кожна в'язниця. Моя Емма ще буде виступати і в Сан-Дієго». Ківш знову заколотився об стінку чаші. Рейтман засміявся, ніби не вірив, що його рука може так тремтіти.

У цю мить якийсь чоловік проштовхався до столу, «По-твоєму, Рейтмане,— сказав він,— ти ощасливив світ тим, що тебе вимазали в смолі і викачали у пір'ї?» То був невисокий на зріст дебелун, зовсім лисий, в окулярах з товстими скельцями, з великими пухкими губами, дуже хворобливим виглядом і жовтавого кольору шкірою. Виходить, усе зводиться до питання про право Емми виступати, а не до того, що вона повинна говорити. Отже, всі наші зусилля витрачаються на самозахист. Але ж це їхня стратегія, а не наша. Боюся, ти цього не розумієш, Рейтмане. Не випадає пишатися тим, що з тебе познущався якийсь ліберал-злочинець. Адже він може ще й похизуватися своєю перемогою. Двоє чоловіків дивились один на одного. Раптом із кутка кімнати почувся жвавий голос Голдман: «Сашо! — Вона обійшла стіл, утираючи руки, фартухом, стала поруч з Рейтманом і обережно забрала в нього черпак. — Сашо, любий, — мовила до чоловіка з хворобливим кольором обличчя, — якби ми могли прищепити отим людям їхні власні ідеали, то, може, згодом нам пощастило б прищепити їм і наші».

Прийом тривав до самого ранку. Молодший Брат, втративши надію привернути Еммину увагу, сів на стару канапу з ослаблими пружинами. За кілька хвилин відчув, що в кімнаті стало тихо. Він підвів голову й побачив Голдман, що сиділа проти нього на стільці. Крім них у кімнаті нікого не було — він був останнім гостем. Молодший Брат відчув, як на очі йому навернулися сльози. «Ви, мабуть, хотіли запитати, чи я вас пам'ятаю, — мовила Емма Голдман. — Звичайно, як би я могла забути. Хіба можна забути те, що тоді сталося, мій дурнику». Великим пальцем вона змахнула сльозу зі щоки Молодшого Брата. «Я не уявляю собі більшої трагедії, — зітхнула Голдман. — Невже це все, що вам потрібно від життя?» її очі, збільшені лінзами окулярів, пильно дивилися на Молодшою Брата. Вона сиділа, розставивши ноги, тримаючи руки на колінах. «Я не знаю, де вона зараз. Але, якби навіть і знала, що б це вам дало? Припустімо, ви б її повернули? Але ж вона не залишиться з вами довго. Вона знову піде од вас. Хіба ви цього не розумієте?» Він кивнув. «У вас жахливий вигляд, — сказала Голдман. — Що ви з собою робите? Ви, мабуть, не їсте? Не буваєте на свіжому повітрі?» Він похитав головою. «Ви виглядаєте старішим на десять років. Я вам співчуваю. Вам здається, ніби ви заслуговуєте на якесь особливе ставлення, бо втратили любов. Таке трапляється щодня. Припустімо, вона знову погодиться жити з вами. Але ж ви — типовий буржуа і забажаєте одружитися з нею. Ви скалічите одне одного протягом року. На ваших очах вона перетворюватиметься на стару, нудну жінку. Ви перебуватимете у ярмі одне в одного, у тому жахливому стані, який ви сперш сприйняли як любов, і вас єднатиме тільки обідній стіл. Повірте мені, хай краще вже буде так, як є». Молодший Брат плакав. «Ви маєте рацію, — сказав він крізь сльози, — ви, безперечно, маєте рацію». І поцілував їй руку. В Емми була маленька рука, проте пальці здавалися дещо спухлими, шкіра червоною, а суглоби збільшеними. «Я давно вже не згадую про неї, — мовив Молодший Брат. — Просто це була моя мрія». Голдман така відповідь не заспокоїла. «Ви жалієте себе, — сказала вона. — Авжеж, це таке приємне почуття. Але послухайте, що я вам розповім. У цій кімнаті сьогодні ви бачили мого теперішнього коханця і двох колишніх. Ми всі добрі друзі. Дружба — ось що справді довговічне. Спільність ідеалів, повага до людини. Чому ви не цінуєте своєї свободи? Чому вам неодмінно треба прив'язувати себе до когось, щоб жити?»

Молодший Материн Брат сидів з похиленою головою, утупившись у підлогу. Він відчув дотик її пальців до підборіддя. Піднявши голову, побачив обличчя Голдман і Рейтмана. Чоловік безтурботно посміхався, виблискуючи золотим зубом. Вони допитливо й пильно дивилися на Молодшого Брата. «Він нагадує мені Чолгоша[29]»,— сказала Голдман. «Він — освічений, буржуа», — заперечив Рейтман. «Але такий самий нещасний, судячи по очах, — додала Голдман. — Такий самий нещасний». Молодший Материн Брат уявив собі, ніби він стоїть серед тих, що бажають потиснути руку Уїльяму Маккінлі. В його обмотаній носовичком руці — пістолет. Маккінлі падає. Кров заливає жилетку президента. Лунають крики.

Коли він уже зібрався йти, Голдман міцно обняла юнака, і той відчув на щоці доторк її губ, напрочуд ніжних, його переповнила радість. Він ступив крок назад. Затиснута під пахвою література посипалася додолу. Вони сміялися, сидячи навпочіпки й збираючи книжки, які попадали на підлогу.

А ще за годину він стояв між молочними цистернами поїзда, який ішов до Нью-Рошелі, і розмірковував, чи не кинутись йому під колеса. Прислухався до ритмічного, безперервного постукування коліс, яке нагадувало басову партію рега. Виск і скрегіт металу об метал у місці зчеплення двох платформ сприймалися як синкопована партія правої руки. Це був per самогубства. Юнак тримався за поручні, вслухаючись у цю музику. Вагони двигтіли під ногами. Місяць мчав наввипередки з поїздом, а він стояв на площадці між вагонами, звівши обличчя до неба, ніби світло місяця могло його зігріти.

23

Якось у неділю Колхаус Уокер сказав нареченій «до побачення» і подався на своєму «форді» до Нью-Йорка. Було близько п'ятої години вечора, і тіні від дерев падали на дорогу. Шлях проходив по Файєр-хаус-лейн поблизу пожежної дільниці «Емералд Айл Енджін» — команди пожежників-добровольців, відомих барвистою парадною уніформою і своїми дотепними витівками. Щоразу, їдучи цією дорогою, він бачив, як добровольці з «Емералд Айл» плещуть язиками, стоячи під двоповерховим дерев'яним будинком пожежного депо. Коли він проїздив повз них, вони замовкали й довго дивилися йому вслід. Колхаус чудово розумів, що своїм одягом, а надто власним автомобілем дратує багатьох білих, але привчив себе не звертати на це уваги.

Подібні команди пожежників-добровольців у той час утримувались як допоміжні підрозділи міського пожежного департаменту. Існуючи на приватні пожертвування, вони, як правило, не мали моторизованого обладнання. Цього разу, коли негр проїздив повз депо, з воріт неквапно виїхала трійка сірих коней, тягнучи за собою велику парову помпу, якою славилась «Емералд Айл». Коні спинилися посеред дороги, і Колхаус Уокер мусив різко загальмувати.

Слідом за кіньми з депо вийшли двоє добровольців і попрямували до запрягу. Кучер, що сидів на передку, поглядав на негра й роблено позіхав. Усі вони мали на собі голубі робочі сорочки, краватки з нашийних хусток зеленого кольору, темно-сині штани й черевики. Колхаус Уокер відпустив педаль зчеплення і вийшов, щоб завести авто. Пожежники зачекали, доки він це зробить, а тоді сказали, що це приватна платна дорога і вік повинен або сплатити двадцять п'ять доларів за проїзд по ній, або показати документ, який засвідчує, що він постійно проживає в цьому місті. «Це міська дорога. Я їздив нею десятки разів, і ніхто ніколи не казав, що вона платна,— відповів Уокер і сів за кермо».— «Поклич шефа»,— сказав один пожежник іншому. Уокер вирішив здати назад і поїхати іншою дорогою, та, повернувшись на сидінні, побачив, що двоє пожежників вийшли на дорогу позаду автомобіля, тримаючи в руках двадцятифутову драбину. За ними ще двоє з такою самою драбиною. Решта пожежників також повиходили на дорогу, хто з візком, на якому лежали згорнуті шланги, хто з відрами, ломами, гаками та іншим причандаллям для гасіння пожеж. Усе це вони поскладали прямо на дорозі, очевидно, саме на цей час команда призначила прибирання приміщень.

Шеф пожежної команди, на відміну від підлеглих, носив білий військовий картуз, хвацько збитий набакир. До того ж він був трохи старший за інших. Він чемно пояснив Колхаусові, що мито існує незалежно від того, сплачував його хтось раніше чи ні, і, якщо Колхаус його не сплатить зараз, нікуди він не проїде. Обома руками шеф підняв картуза і знову натяг його, аж дашок насунувся на очі. Тепер, щоб бачити, він змушений був задирати підборіддя, і це надавало йому войовничого вигляду. Це був кремезний чолов'яга з дужими руками. Пожежники відверто посміхалися. «Нам потрібні гроші на пожежну машину, — пояснив шеф. — Щоб мати можливість їздити на пожежу, як оце ти їздиш по борделях».