Розділ «Частина друга»

Було багато сутичок. На вулиці застрелили жінку-робітницю. Хоча зброя була тільки в полісменів та охоронців фабрики, але двох лідерів страйку — Еттора і Джованетті заарештували за співучасть у вбивстві. Їх кинули до в'язниці, й вони чекали суду. Це ні для кого не було несподіванкою. Тате пішов на вокзал, де зустрічали робітничих лідерів, що прибували на зміну Етторові й Джованетті. З вагона вийшов великий Біл Хейвуд, найпопулярніший ватажок. Він був із Заходу і носив ковбойський капелюх, яким вітав натовп. Почулися вигуки «Ура! Ура!» Хейвуд підняв руки, вимагаючи: тиші, і заговорив до натовпу. Голос у нього був чудовий. «Єдині чужоземці в цій країні — капіталісти», — сказав він. Натовп захвилювався і посунув із вокзалу вулицями, співаючи «Інтернаціонал». Дівчинка ніколи не бачила Тате таким схвильованим. Їй подобався страйк, бо завдяки йому вона вийшла на вулицю. Вона міцно тримала Тате за руку.

Минали тижні, а битва не вщухала. Комітети допомоги безробітним влаштували в кожному районі пересувні кухні. Одного разу, після того як дівчинка отримала свою порцію, Тате від своєї відмовився. «З вашого боку це ніяка не добродійність, — сказала жінка, яка видавала їжу. — Багатії тільки того й чекають, щоб ми похляли. Вам треба бути сильним. Люди, що допомагають нам сьогодні, чекатимуть нашої допомоги завтра». Холодними днями вони виходили до пікетників, обмотували шарфами шиї і тупцяли на снігу. Дівчинка виросла зі свого зношеного плащика. Тоді Тате, щоб не виходити на холодні вулиці, пішов малювати плакати та писати оголошення для страйкового комітету. Плакати виходили в нього гарні, та в комітеті сказали йому, що це не те. «Мистецтво нам не потрібне. Нам треба, щоб плакати викликали ненависть до гнобителів, не давали їй згаснути». І Тате малював пікети, закляклих людей по коліна в снігу. Малював сім'ї, що купчилися по тісних комірчинах. Писав гасла. «Всі за одного, один за всіх», йому полегшало на душі. Увечері він приносив додому обрізки паперу, дубові кліше, плакатні пера та індіанську туш і, щоб якось розважити дівчинку, став знову вирізати силуети. Вирізав гурт людей, що виходили з трамвая і заходили в нього. Дівчинці сподобалось. Вона поставила малюнок до стіни біля своєї подушки і довго роздивлялась його з усіх боків. Це навіяло. Тате цікаву думку. Він зробив кілька етюдів трамвая, і коли склав силуети і швидко перепустив їх один за одним між пальцями, то здалось, наче трамвай під'їжджає до зупинки і стає. Обоє були в захваті, і це спонукало його до дальших експериментів. Він приніс додому ще обрізків паперу і уявив собі дівчинку на ковзанах. За дві ночі вирізав сто двадцять силуетів, не більших за долоню. Потім зв'язав їх шворкою. Дівчинка пропускала між пальцями сторінки цієї книжечки і бачила себе. Вона їхала вперед, назад, робила на льоду вісімки, піруети і граційним поклоном дякувала за увагу. Тате обняв худеньку дочку і захлипав. А що, як він не зможе нічого для неї зробити, крім силуетів, і вони й далі простуватимуть шляхом нездійснених мрій? Вона виросте і прокляне його ім'я.

Поступово чутка про страйк облетіла всю країну. Щодня звідусіль приїздили репортери, підтримка надходила з різних міст. Та єдність страйкарів поволі слабла. Багатодітним бракувало рішучості. Тоді виник задум перевезти дітей до інших міст — у родини тих, хто співчуває страйкові. Сотні сімей — у Бостоні, Нью-Йорку, Філадельфії — зголосилися взяти дітей. Інші надіслали гроші. Кожну таку родину страйковий комітет перевірив, а батьки дітей на знак своєї згоди підписували спеціальний документ. Експеримент почався. З Нью-Йорка прибули заможні жінки, щоб супроводжувати в поїзді першу партію дітей. Кожна дитина пройшла медичний огляд і була вдягнена в новий костюмчик. Мов якась релігійна процесія, прибули вони на величезний центральний вокзал Нью-Йорка. Діти стояли перед натовпом людей і міцно трималися за руки, ніби кидаючи виклик страшній долі, яку наготувала для них Америка. Преса багато писала про цю водію. Хазяї фабрик у Лоуренсі зрозуміли, що з усіх заходів страйкового комітету цей дитячий хрестовий похід завдав їм найбільшої шкоди. Коли так піде й далі, робітникам почне співчувати вся нація і фабрикантам доведеться складати зброю. Доведеться підвищити заробітну плату і платити деяким робітникам по вісім доларів на тиждень. Доплачувати за понаднормову роботу, за підвищення продуктивності і дозволити робітникам уникнути будь-якої кари за участь у страйку. Ні, це просто неймовірно. Фабриканти знали, хто є капітанами цивілізації, прогресу та процвітання у місті Лоуренс. І постановили, що більше таких дитячих хрестових походів не буде — заради блага Америки і демократії.

Тим часом Тате сперечався сам із собою: ясна річ, для дівчинки добре було б пожити кілька тижнів у забезпеченій родині. Її добре годуватимуть, вона буде в теплі, побачить, що таке справжня домівка. Але його гнітила думка, що доведеться на якийсь час розлучитися з донькою. Він пішов у комітет допомоги, який отаборився на складі, неподалік від фабрики, і поділився своїми побоюваннями з однією комітетницею. Вона стала його заспокоювати, мовляв, дуже багато родин бажають узяти дитину.

— Єврейську? — запитав Тате.

— То вже наш клопіт — ваша справа підписати заяву.

Та він усе вагався.

— Ми перевіряємо кожну сім'ю. Можете бути спокійні, — переконувала його жінка.

— Я був соціалістом усе своє життя,— запевнив її Тате.

— Так, справді,— сказала жінка.— Вашу дитину огляне лікар, і навіть заради цього варто віддати її. Вона їстиме гарячі страви і знатиме, що її батько має на світі друзів. Але ніхто вас не примушує. Подивіться лишень, яка черга за вами, — скільки бажаючих!

Тате подумав: «Що ж це я, стою серед братів, а думаю як якийсь буржуа». І підписав документ.

Через тиждень він привів дівчинку на вокзал. Вона мала їхати до Філадельфії — серед двохсот дітей. На ній була сукня й капелюшок, що закривав вуха. Тате крадькома позирав на доньку, і вона здавалася йому гарною, як королева. Їй подобалося нове вбрання. Тате намагався не показувати, що йому боляче розлучатися з нею. Вона згодилася поїхати від нього без жодного слова протесту. Звичайно, це непогано для них обох. Та якщо дочка вже тепер така розважлива, то якою ж вона стане в майбутньому? У неї з'явилися нові риси характеру, про які він навіть не здогадувався. Люди задивлялися на неї, і серед них багато матерів. Тате стояв гордий, але переляканий. Вони стояли в залі чекання в густому натовпі жінок і дітей. Хтось крикнув: «Поїзд підходить!» — і всі посунули до дверей.

З шипінням і свистом під'їхав поїзд. Спеціальний вагон для дітей був останнім. Усі посунули на перон, попереду йшли няні з Жіночого Комітету Філадельфії. «Поводься чемно, — напучував доньку Тате.— Коли тебе про щось запитають, одразу відповідай. Говори голосно, щоб тебе чули». Раптом за рогом станції він побачив солдатів з гвинтівками. Колона спинилася, в передніх рядах виникло сум'яття. Почувся вереск, звідусіль з'явилася поліція, і процесія перетворилась на безладний натовп. Здивовані пасажири дивилися з вагонів, як полісмени відривають дітей від матерів. Вони тягли матерів, що відбивалися й верещали, в кінець перону до грузовиків. То були армійські ваговози з капотами типу «пагода» й ланцюговою передачею. Дітям наступали на ноги. Вони кинулися врозтіч. Пробігла жінка, у якої капала з рота кров. Задзеленчав дзвоник. Перед Тате з'явилася ще одна жінка. Вона трималася за живіт. Хотіла щось сказати, потім упала. Тате хутко поставив доньку на підніжку найближчого вагона, далі від колотнечі. Тоді підняв жінку і потяг її до лави. У цю мить їх побачив полісмен і вдарив Тате кийком по спині, потім по голові. «Що ви робите?» — закричав Тате. Він не знав, чого хоче від нього цей маніяк і кинувся назад у натовп. Полісмен гнався за ним і бив кийком, поки Тате не впав.

Полісмени мали наказ — задля користі дітей не дати їм покинути Лоуренс. Діти стояли навколішках біля своїх скривавлених батьків. Декотрі билися в істериці. За кілька хвилин поліція розігнала натовп, ваговози поїхали, і на пероні залишилося всього кілька побитих дорослих та заплаканих дітей. Між ними був і Тате. У нього наморочилося в голові, і він прихилився до стовпа, щоб очуняти. Відкись іздалеку він почув голос доньки: «Тате! Тате!» Але перон був порожній. Поїзд пішов, десь аж у кінці станції віддалявся останній вагон. А голос кликав і далі: «Тате, Тате!» Він погнався за поїздом, стрибнув на колії і, спотикаючись та простягаючи вперед руки, побіг по шпалах. Тате вхопився руками за поручні оглядового тамбура. Поїзд набирав, швидкість, і Тате ледь торкався ногами землі. Шпали миготіли в нього перед очима...

17

Врятували Тате два кондуктори. Вони насилу відірвали його пальці, від поручнів. У поїзді він побачив свою доньку і, не звертаючи уваги на кондукторів та пасажирів, обняв її і заплакав. Аж тут помітив, що її новий плащик забруднений кров'ю. Глянув на її руки. Вони були також у крові.

— Де тебе поранено? — закричав він. — Де тебе поранено?

Вона заперечливо хитнула головою, показала на нього, і Тате побачив, що дівчинка вся вимазана його кров'ю. Кров точилася у нього з голови, червонила його сиве волосся.

Лікар, котрий їхав у поїзді, перебинтував рани Тате і зробив йому укол. Далі він майже нічого не пам'ятав. Поклав руки під голову і заснув на двох суміжних сидіннях. Прокинувшись, відчув, що їде в поїзді. Дочка сиділа навпроти й дивилась у вікно. Вони були єдині пасажири в спеціальному вагоні на Філадельфію. Іноді до нього долітали якісь голоси, однак Тате не мав сили прислухатись. У зіницях дівчинки відбивалися снігові замети, які проминав поїзд. Отак вони проїхали до Бостона, звідти до Нью-Хейвена, і через міста Райбіч і Нью-Рошель, через сортувальні станції Нью-Йорка, через річку Ньюарк у Нью-Джерсі доїхали аж до Філадельфії. Поїзд прибув на станцію, і батько з дочкою заночували тут на лавочці. Тате ще не зовсім оклигав. На щастя, в його кишенях лишилася частка тижневого заробітку — два долари п'ятдесят центів, які він відклав, щоб сплатити плату за помешкання. Дівчинка сиділа на вичовганій лаві і дивилась на людей. О цій ранковій годині на вокзалі було видно тільки одного носильника, який підмітав мармурову підлогу. Дівчинка, як завжди, відразу призвичаїлась до нового місця. У Тате боліла голова. Побиті руки опухли. Він сидів, затуливши вуха долонями, й не знав, що робити.

Вранці він підняв покинуту газету. На першій сторінці був короткий звіт про поліцейський терор у Лоуренсі, штат Массачусетс. Тате витяг із кишені сигарети, закурив і став читати газету. Передова закликала Федеральний уряд розслідувати цей злочин. Отже, страйкарі таки переможуть. І що потім? Тате вчувся стукіт ткацьких верстатів. Платня буде трохи більша: шість доларів із центами. Чи ж це змінить щось у їхньому житті? Вони й далі житимуть у тій жахливій кімнаті на темній вулиці. Тате похитав головою. «В цій країні мені немає чим дихати». І вирішив не повертатися більше до Лоуренса, штат Массачусетс. Усі свої жалюгідні лахи він залишить власникові будинку. «Що ти взяла з собою?» — спитав він дочку, Вона розкрила свій учнівський ранець. Там було дещо з, білизни, гребінець і щітка для волосся, шпильки, підв'язки, панчохи і «книжечки» Тате із силуетами трамвая та ковзанярки. Мабуть, саме з цієї хвилини Тате відокремив, своє життя від долі робітничого класу. «Я ненавиджу машини, — сказав він дочці. Вона підвелася, взяла його за руку, й вони пішли до виходу. — Страйкарі перемогли, та що вони виграли? Ще кілька пенні до заробітної плати? А чи стануть вони хазяями заводів? Ніколи».