Розділ «Частина друга»

Він завжди ставився скептично до окультистів, а також до претензійних заяв спіритів — ясновидців, медіумів тощо, хоча на початку своєї кар'єри, виступаючи в цирку Уелш-Бразерз, штат Пенсільванія, сам використовував легковірність публіки, твердячи, ніби залучає трансцендентні сили для виконання своїх трюків. Із зав'язаними очима він міг описати певну річ, яку тримав у руці хтось із публіки. «Що це таке, пане Гудіні?» — питав асистент, а він угадував. Робилося це завдяки певному коду. Іншим разом він заявляв, ніби може погомоніти з померлим і передавав якому-небудь бідолашному йолопові, чиє ім'я та деякі життєві обставини їм щастило взнати заздалегідь, послання від близько? людини, що відійшла на той світ. Одне слово, він знав, що таке спіритичний обман. І міг його розпізнати. Спіритичне шахрайство було дуже поширене в Сполучених Штатах від 1848 року, коли дві сестри Маргарет і Рейт Фокс запросили сусідів послухати таємничі стуки в їхньому будинку в Хайдесвіллі, штат Нью-Йорк. І саме обізнаність у цій справі спонукала його тепер спробувати виявити кого-небудь, хто б дійсно володів даром медіума і міг би сказати, чи справді можливе спілкування з померлими. Гудіні був певен, що зуміє розпізнати й викрити будь-яку підробку. Коли ж виявиться, що таке спілкування можливе, він знатиме, що робити далі, бо над усе хотів побачити маленьку постать своєї матері Сесілії й відчути дотик її рук на власному обличчі. Бувши переконаним, що цього не може бути, він усе ж хотів перевірити кожну найменшу можливість поговорити з нею.

То був час, коли спілкування з померлими не було вже такою привабливою фантазією, як раніше. Америка переживала світанок двадцятого століття як держава парових лопат, локомотивів, аеропланів, двигунів внутрішнього згоряння, телефонів і двадцятип'ятиповерхових будинків. Проте у більшості великих прагматистів країни існував потяг до всяких містичних ідей. Звичайно все робилося тихцем. У певних колах ходили чутки, ніби Пірпонт Морган і Генрі Форд заснували таємне товариство. Гудіні знав, що садівник-чаклун Лютер Бербанк, який схрещував і вирощував гібриди підвищеної врожайності, потай розмовляє з рослинами, вірячи, ніби вони його розуміють. Сам великий Едісон, чоловік, який винайшов двадцяте століття, теоретизував, ніби насичені життєвою силою неподільні частки організмів, які він називав зооспорами, живуть після смерті останніх і ніколи не руйнуються. Гудіні намагався зустрітися з Едісоном, взяти в нього інтерв'ю. Та великий винахідник був надто зайнятий. Він саме працював над якимсь таємним винаходом, і в пресі раз у раз з'являлися суперечливі припущення щодо його суті. В одному з газетних повідомлень твердилося, ніби новий винахід — це щось на зразок вакуумної лампи, за допомогою якої Едісон має намір спілкуватися з душами померлих. Гудіні у відчаї слав Едісону телеграми, благаючи про зустріч. Йому було відмовлено. Він запропонував кошти на проведення досліджень. Знову відмова. І він заприсягся, що винайде свій власний прилад, так само як навчився літати на своєму літаку. Адже все, з чого починав Едісон, бралося зі скарбниці технічних знань, доступних кожному. Гудіні накупив книг і почав вивчати фізику й механіку, принципи дії акумуляторної батареї. Він дав обітницю виявити посмертне життя — якщо воно все-таки існує,— чи то зусиллями медіумa-людини, чи то за допомогою медіума-механізму.

Його пристрасне бажання відразу привернуло увагу людей, котрі не відставали від подій. Він зустрівся з чоловіком із Буффало, штат Нью-Йорк, який твердив, ніби якийсь час працював із Стейнмецом — іммігрантом-карликом, геніальним інженером з компанії Дженерал Електрик. «Фізики в усьому світі досліджують хвилі,— сказав він.— За кордоном існує надзвичайно важлива теорія, за якою матерія й енергія — це два стани однієї первісної сили. Я теж дотримуюсь такої думки». Той чоловік був за фахом фізик зі ступенем трансільванського університету. Він твердив, що треба тільки винайти достатньо чутливий прилад, і первісні хвилі, про які досі ніхто нічого не знає, можна буде виявляти й розшифровувати. Гудіні підписав з ним угоду й дав йому дві тисячі доларів за виключне право на його дослідження. Іншу людину, хіміка, він влаштував у підвальному приміщенні свого будинку. Від багатьох людей до нього приходили листи, в яких вони твердили, ніби володіють посередницьким даром і просили для своїх дослідів яку-небудь річ, що належала б його матері — брошку або пасмо волосся. Він найняв детективів, щоб перевірити відправників тих листів, що звучали найбільш вірогідно, і пояснив агентам, як розпізнавати спіритичне шахрайство. Розповів їм про слухові трубки й комбіновані зйомки, приховані мегафони для звукозапису, піднімання столів за допомогою блоків. «Навіщо медіуму темна кімната? Коли він вимикає світло, то певно хоче щось приховати»,— пояснював він агентам.

Розгорнувши енергійну діяльність у цьому напрямку, Гудіні вирішив відновити свої циркові трюки. «Я почуваю себе досить упевнено, — сказав він менеджерові. — Як і в старі часи». Замовлення не забарилися. Ті, хто бачили нові виступи Гудіні, говорили, що вони перевершили всі його попередні досягнення. Він викликав на сцену мулярів, котрі будували цегляну стіну десять футів заввишки, яку він потім проходив наскрізь. Він міг примусити зникнути слона натуральної величини одним сплеском у долоні. З його пальців сипалися монети. З вух вилітали голуби. Він зникав з пакувального ящика, який попередньо обстежували кілька глядачів, а потім забивали цвяхами і обв'язували міцним канатом. І то все перед очима зали. Публіка ахала з подиву, коли після всього цього Гудіні вбігав у театр з фойє. А він вистрибував на сцену, його очі, здавалося, сяяли голубими діамантами. Повільно підводив руки, і раптом його ноги відривалися від підлоги й він піднімався над нею на шість дюймів. Жінки часто й важко дихали. А він, знесилений, мішком падав додолу. Чулися недовірливі вигуки, за якими лунали тривалі оплески. Асистенти садовили його на стілець. Гудіні просив склянку вина, щоб поновити сили. Піднімав склянку до світла. Вино робилося безбарвним. Він випивав рідину і склянка зникала з його пальців.

Його виступи були такі напружені, вони справляли таке дивне й моторошне враження на публіку, що інколи батьки сквапно виводили дітей, не дочекавшися кінця вистави. Гудіні цього не помічав. Він доводив себе до стану, який перевищував його фізичні можливості, і міг зробити вісім, а то й десять найскладніших трюків протягом вистави, розрахованої лише на три. Він завжди оголошував свої трюки смертельними, і тепер репортери нью-йоркських газет, сподіваючись, що він перевершить самого себе, супроводили його під час поїздок по всіх концертних залах від «Бруклін-Пентадж» і «Фокс-Юніон-Сіті» аж до театру «Мейн-Стріт» у Нью-Рошелі, де він давав по одній вечірній виставі. Він демонстрував свою відому втечу з молочного бідона, коли його замикали на висячий замок у звичайному бідоні місткістю сорок кварт, якими послуговуються для доставки молока у крамниці. Бідон наповнювали водою. Отже, артист повинен був або вирватися звідти або вмерти. Іншим разом він лягав у подібний до труни скляний ящик, герметичність якого не викликала сумніву, оскільки свічка в ньому згасала майже відразу. А він лежав там іноді по шість хвилин після того. Люди в залі занепокоєно кричали. Жінки заплющували очі й затуляли долонями вуха. Просили асистентів зупинити номер. Нарешті їхні благання задовольняли, й міцно припасоване віко гучно відчинялося. Його витягали з труни тремтячого, вкритого потом. Кожний такий подвиг посилював бажання Гудіні приєднатися до матері. Він умирав і воскресав, знов умирав і воскресав. На одній з вечірніх вистав у Нью-Рошелі жадання власної смерті виявилось у нього настільки очевидно, що публіка стала несамовито репетувати, а місцевий священик підвівся з місця і закричав Гудіні: «Ви небезпечно жартуєте з прокляттям!» Можливо, він і справді не міг уже відрізнити своє справжнє життя від трюків. У довгому, підперезаному поясом халаті, з мокрим кучерявим волоссям і лискучим від поту обличчям, він був схожий на істоту з іншого світу. «Леді й джентльмени, — насилу проказав він змученим голосом, — пробачте мені, будь ласка». Він саме зібрався розповісти про мистецтво керувати своїм диханням, відоме ще на Стародавньому Сході, яке дозволяло тимчасово припиняти життєдіяльність організму. Хотів пояснити, що його номери видаються набагато небезпечнішими, ніж вони є насправді. Підняв руки, прохаючи тиші. Але нараз пролунав вибух такої сили, що театр аж здригнувся на підмурку і грубі шматки штукатурки посипалися з перекриття на авансцені. Вкрай знервована, очманіла публіка, гадаючи, що то ще один із його диявольських трюків, перелякано кинулася тікати від сцени проходами.

28

Насправді ж вибух стався за дві милі звідти, на західній околиці міста. Вибухнуло пожежне депо «Емералд Айл Енджін»; охоплені полум'ям балки полетіли через дорогу на пустир, осяявши небо над Уестчестером. З усіх районів міста та з сусідніх дільниць Пелхема і Маунт-Вернона з'їхалися пожежні команди. Та зарадити чимось біді було годі. На щастя, відстань від дерев'яної будівлі депо до найближчого житла була не менше чверті милі. Так чи інак, а два пожежники добровільної команди опинилися в лікарні, причому один з них дістав такі тяжкі опіки, що навряд чи міг дожити до вечора. Як стало відомо, на дільниці чергувало щонайменше п'ять чоловік. Саме в цей день тижня, в четвер увечері, команда, як завжди, зібралася на партію покера.

На світанку другого дня на місці колишньої пожарні лежало чорне згарище. Місце події відгородили вірьовкою, і поліцейські детективи почали нишпорити в руїнах, відкопуючи тіла загиблих і намагаючись на підставі зібраних доказів встановити, що було причиною вибуху. Невдовзі стало очевидним, що причиною смерті двох із чотирьох загиблих була не пожежа та вибух, а вогнепальні рани. Пара коней, впряжених у візок з помпою, лежала посеред вулиці, на тому місці, де їх заскочила смерть. З-під уламків витягли сигнальний пристрій, який показував, що сигнал тривоги надійшов з північної околиці міста, хоча тієї ночі пожеж ніде більше не було. Виходячи з цього та кількох інших доказів,— частину їх пощастило зібрати за допомогою судового лікаря з департаменту поліції Нью-Йорка,— було відновлено таку картину: приблизно о 22.30 шестеро членів пожежної команди зібрались у себе в приміщенні пограти в карти, аж тут пролунав сигнал тривоги. Гравці похапцем понадягали чоботи й каски. Швидко вивели коней зі стійла й запрягли в фургон з паровим двигуном. Збруя зі спеціальними защіпками була розроблена компанією «П. А. Зетцер Компані оф Гукорі» з Північної Кароліни. Як і всі пожежні дільниці, «Емералд Айл» пишалася швидкістю, з якою виїздила на виклик. Під казаном завжди горів малий вогонь, тож тиск пари можна було підняти до повного за час, поки агрегат прибуде на місце пожежі. Того вечора команда була, як завжди, на рівні: не минуло й хвилини, як розчинилися двері і кучер, покрикуючи та цвьохкаючи батогом, виїхав на дорогу. Якісь люди стояли на вулиці якраз на шляху фургона з паровою машиною. Вони були озброєні пістолетами і вистрелили з них прямо в морди коням, які нaближалися. Двоє коней впали одразу, третій, поранений у шию, позадкував, розбризкуючи дрібним дощем кров по всій вулиці. Кучер запрягу, забитий на смерть, звалився на землю. Двоє пожежників із тих, що сиділи на фургоні, дістали смертельні поранення, а третього розчавила машина, впавши набік, по тому як понесли перелякані коні. Паровий казан перекинувся з гуркотом; який чули поблизькі мешканці, доти вже нажахані гучними пострілами. Топка парової машини розчинилася, й жарини, розсипавшись, підпалили дерев'яне депо. Полум'я швидко поширилося на всю будівлю і спричинило вибух казана. Охоплені полум'ям дерев'яні балки полетіли через дорогу на пустирище. Це сталося саме в ту мить, як Гудіні втратив прихильність своєї аудиторії.

Того вечора родина лягла рано. Спали погано. Темношкірий хлопчик плакав за матір'ю і не брав молока від п'яної годувальниці, Батько почув далекий вибух і, виглянувши у вікно спальні, побачив заграву на небі. Спершу йому спало на думку, що то вибухнув його завод зі складом. Але полум'я бурхало начебто з іншого боку. Тільки вранці він дізнався, де насправді горіло. Пожежа на якийсь час стала єдиною темою розмов у цілому місті. По обіді Батько подався до пожежного депо. Юрби людей тислися до вірьовчаної огорожі. Обійшовши її, Батько спустився до ставка за пустирищем і побачив затоплений каркас «Моделі Т», який то виринав з-під хвиль, то зникав під збриженою гладінню води. Батько пішов додому, хоча було ще рано: щойно пролунав обідній гудок. Мати не могла на нього дивитися. Сиділа, тримаючи дитину на колінах. Її схилена голова й замислена постава викликали в нього спогади про померлу Сару. Тієї миті Батько подумав, чи не втратили вони назавжди контроль над власним життям.

О четвертій годині пробіг хлопчик-газетяр, кинувши на веранду згорнутий номер вечірньої газети. Убивця й підпалювач, як вважали, був негром. Єдиний пожежник, який лишився живим після нападу і тепер лежав у лікарні, описав усе, що бачив, поліції. За його словами, негр загасив на ньому одежу, а потім, аби ніхто не сприйняв його вчинку за вияв милосердя, підняв голову за чуба і почав допитуватись, куди сховався шеф пожежної команди. Конкліну просто поталанило, бо він того вечора не був на дільниці. Лишилося невідомим, звідки негр знав Конкліна та що він мав проти нього.

На одностайну думку фахівців, тут не обійшлося без спільників — подав же хтось фальшивий сигнал тривоги, щоб виманити пожежників з дільниці. Проте у редакційній статті злочин описувався як справа рук одинокого божевільного вбивці. Громадян закликали замикати двері, виявляти пильність і зберігати спокій.

Родина зібралася за обіднім столом. Мати тримала на руках дитину. Не знати чому, їй і на думку не спадало покласти малого. Вона відчувала дотики його крихітних пальчиків на своїй щоці. Нагорі у своїй кімнаті стогнав від болю Дідусь. Цього вечора обіду не подавали: ніхто не хотів їсти. Перед Батьком стояв кришталевий графин з бренді. Він пив уже третю чарку. Відчував, ніби щось застрягло у горлі, якась кістка чи крихта, йому здавалося, ніби ту заваду може усунути тільки бренді. З шухляди письмового столу він дістав свій старий, з часів філіппінської кампанії, армійський пістолет і поклав його на стіл. «Ми переживаємо трагедію, яка не повинна була нас торкнутися, — сказав він дружині. — Не розумію, що це найшло на тебе того дня. В окрузі є необхідні заклади для бідаків. А ти взяла її до себе, не подумавши про можливі наслідки. Своєю безглуздою жіночою сентиментальністю ти зробила нас усіх своєю жертвою». Мати пильно подивилася на нього. Вона не могла згадати жодного випадку за довгий час їхнього спільного життя, коли б він їй дорікав. Вона знала, що він проситиме в неї пробачення; проте сльози набігли їй на очі і зрештою покотилися по щоках, її коси розсипалися на пасма, обкрутилися круг вуха. Батько подивився на неї: схожа на дівчинку, вона була зараз дуже вродлива. Він не міг пояснити собі, чому відчуває таку втіху, довівши її до сліз.

Молодший Материн Брат сидів, поклавши лікті на поруччя крісла і підперши голову руками. Його випрямлений вказівний палець був приставлений до скроні. Він дивився на свого шуряка. «То ви хочете знайти його і вбити?» — спитав він. — «Я маю намір захищати свій дім, — сказав Батько. — Тут його дитина. Якщо він зробить помилку і прийде сюди, він матиме справу зі мною». — «Але навіщо йому сюди приходити, — роздратовано сказав Молодший Материн Брат. — Ми не оскверняли його машини». Батько подивився на Матір. «Я змушений піти вранці в поліцію і розповісти, що цей божевільний убивця був гостем у моєму домі і що в нас лишився його байстрюк». — «Гадаю, — сказав Молодший Материн Брат, — що Колхаус Уокер-молодший хотів би, щоб ви розповіли поліції все, що знаєте. Тож можете їм сказати, що він той самий негр-маніяк, чия понівечена машина лежить на дні ставка Файєр-хаус. Можете сказати їм, що він той самий дивак, який звертався до поліцейської дільниці зі скаргою на Уїльяма Конкліна та його горлорізів. Можете також сказати їм, що він той самий психічнохворий чорний убивця, який сидів у лікарні біля ліжка жінки, що померла від ран».— «Сподіваюсь, я тебе негаразд зрозумів, — відказав Батько. — Ти що — захищаєш цього дикуна? Але кого він може звинуватити у смерті Сари, крім самого себе? Крім паскудної пихи чорнопикого? Ніщо в світі не може виправдати убивства людей і руйнування власності в такий спосіб!» Брат підхопився так рвучко, аж упав стілець, на якому він сидів. Немовля здригнулося й заплакало. Брат стояв блідий і тремтів. «Я щось не чув подібних надгробних промов на похороні Сари, — сказав він. — Не чув, щоб тоді ви говорили, що смерть і знищення власності не можна вибачити».

На цей час Колхаус Уокер уже сам дав знати про свою причетність до злочину. Як стало відомо, через годину після вибуху він, чи то якийсь інший чорношкірий, залишив однакові листи в редакціях двох місцевих газет. Редактори, порадившися з поліцією, вирішили їх не публікувати. Листи були написані впевненою рукою й розповідали про події, які стали причиною нападу на пожежну дільницю. «Я вимагаю, щоб цього негідника, шефа пожежників-добровольців, віддали на мій власний суд,— говорилося в листі.— Я вимагаю, щоб мені повернули автомобіль, у його попередньому вигляді. Якщо ці умови не будуть виконані, я буду й далі вбивати пожежників і спалювати пожежні дільниці, доки вони існуватимуть. А якщо буде потрібно, то зруйную ціле місто».

Редактори газет і поліція вирішили в інтересах громадського спокою не публікувати цих листів. Одинокий божевільний убивця — це одна проблема. Бунт — це вже щось інше. Поліцейські патрулі нишком прочісували негритянські квартали, збираючи відомості про Колхауса Уокера-молодшого. Те саме робила й поліція сусідніх міст. До поліцейських дільниць надходили повідомлення: то не наш негр. Не наш.

Уранці Батько поїхав трамваєм по Норт-авеню до міста. Широкими кроками рушив до будинку мерії і увійшов у двері як бізнесмен, що користується великою повагою громади. Його діяльність дослідника у свій час широко висвітлювалася газетами. Прапор, що майорів на куполі будинку, був його подарунком місту.