Розділ «Частина друга»

Усе це сталося протягом двох-трьох тижнів. Пізніше, коли ім'я Колхауса Уокера стало символом убивств і підпалів, його перші спроби домогтися справедливості відразу забулися. Що ж до нас, то, не забуваючи заподіяної йому образи, ми повинні все-таки відновити в пам'яті все як було, наскільки це, звісно, можливо. Тепер за сімейним обіднім столом розмови точилися переважно про наміри цього дивного гордовитого негра, який напосівся повернути назад свою власність. Здавалося, що все це якесь прикре непорозуміння, що все сталося з його вини, тому що він — негр, бо такий випадок міг статися тільки з негром, його особа класичного представника своєї раси притягувала загальну увагу, мов магніт. Поки Сара накривала на стіл, Батько зауважив, що було б краще, якби її наречений, поки не пізно, забрав автомбіль і забув про цю лиху пригоду. Молодший Материн Брат відразу наїжився. «Ви говорите як людина, якій ніколи не доводилося відстоювати свої принципи», — проказав він. Батько був настільки обурений цим зауваженням, що не знайшов ані слова у відповідь. А Мати обережно відзначила, що нестримувані почуття ще нікому не йшли на користь. Якийсь невластивий для цієї пори року теплий вітер ворушив віконні фіранки в Єгипетській їдальні. Він був схожий на подих незнаної небезпеки, яка робить ранню весну такою неспокійною порою. Сара випустила з рук тацю, на якій стояло філе з палтуса. Повернувшись на кухню, взяла дитину і, схлипуючи, розповіла Молодшому Материному Братові, як минулої неділі Колхаус сказав, що не одружиться з нею, доки «Модель Т» повернуть йому такою, якою вона була, коли пожежна запряжка перегородила йому дорогу.

25

Ніхто не знав Сариного прізвища та нікому й на думку не спадало спитати її про це. Де народилася, де жила ця знедолена неосвічена чорна дівчина з такою непохитною вірою в людську порядність? За кілька тижнів щастя, відколи вона прийняла пропозицію Колхауса й до тієї миті, коли з'явився перший страх, що весілля не буде, вона так змінилася, що її годі було впізнати. Туга і гнів були патологічною аномалією, яка приховувала її справжню вдачу. Мати схилялась перед Сариною вродою. Вони разом шили її весільну сукню, і Сарині рухи були граційні й гнучкі. У неї була чудова постава, і вона з гордістю поглядала на себе в дзеркало. Сара весело сміялася, радіючи з того, що вона така гарна. Її щастя переходило в молоко, і дитя швидко росло. Хлопчик уже спинався на ніжки, й колиска не була тепер безпечним місцем для нього. Отже, він жив разом з нею, в її кімнаті. Часом вона брала сина на руки й танцювала з ним. Їй було вісімнадцять або дев'ятнадцять років, і вона була цілком задоволена тим, що життєві обставини давали їй надію жити. Як зрозуміла Мати, Сара належала за своїми моральними засадами до тих людей, які не визнають нічого, крім доброти. У ній не було й краплини лукавства, а її поведінка визначалася виключно її почуттями. Якщо вона кохала — то жила коханням, якщо її зраджували — це для неї дорівнювало катастрофі. Такі то були світлі й небезпечні обставини в житті невинного створіння. Хлопчик чимдалі дужче прив'язувався до Сари та її дитини, яку вмів ніжно бавити, Сара саме закінчила шити своє весільне вбрання і тепер приміряла його, щось наспівуючи. Знімаючи білу сукню через голову, вона трохи задерла нижню сорочку й оголила стегна. Помітила уважний відкритий погляд Хлопчика і всміхнулася. Між нею й Молодшим Материним Братом існувало серйозне взаєморозуміння і безмовний союз представників одного покоління. Її майбутній чоловік був набагато старший за неї, у свою чергу, Молодший Материн Брат з огляду на свій вік також тримався в сім'ї дещо ізольовано. Тому він часто приходив до неї в кухню, і там вона йому якось розповіла про намір Колхауса не одружуватись, доки йому не повернуть автомобіль. «Що ж він має намір робити?» — спитав Молодший Материн Брат. «Не знаю», — відповіла Сара. Проте вона вже, очевидно, зрозуміла, що в основі всіх людських принципів лежить насильство.

Наступної неділі Колхаус Уокер не з'явився. Сара повернулася до своєї кімнати, так і не діждавшись його. Батько зрозумів, що становище погіршується, і зауважив, що смішно ставити якийсь автомобіль вище за життя тих, хто тебе оточує. Він вирішив наступного дня поїхати до «Емералд Айл» і поговорити там з людьми, зокрема, з начальником Конкліном. «Про що ти збираєшся з ними говорити?» — спитала Мати. «Спробую переконати їх, що вони мають справу з одним із бізнесменів цього міста, — відповів Батько. — Якщо це не подіє, то дам їм хабара за ремонт і доставку автомобіля до воріт мого дому. Дам їм гроші. Куплю їх». — «Пану Уокерові це не сподобається», — заперечила Мати. «І все ж я маю намір це зробити. Про пояснення подбаємо пізніше. Цей набрід ласий на гроші».

Але перш ніж цей план міг бути здійснений, Сара зважилась на самостійні дії. Сталося так, що саме цього року мали відбутися президентські вибори. До Нью-Рошелі з метою виступу на обіді, який влаштовувала республіканська партія в готелі «Тайдуотер», прибув один з претендентів на мандат республіканців, віце-президент у кабінеті Тафта[30] Джеймс Шерман[31]. Сара дізналася про це з випадково почутої нею розмови, коли Батько обговорював причини, які дозволили б йому не йти на цей обід. Не знаючи практично нічого про державні справи, не розуміючи дріб'язковості домагань Колхауса, Сара вирішила від його імені звернутись до уряду Сполучених Штатів з петицією. Це була спроба, здійснена зі страху й відчаю, породжена її простодушністю. Увечері вона дочекалася, поки її дитина міцно засне, накинула на голову шаль, вийшла з дому, не попередивши нікого з членів сім'ї, і побігла вниз по Норт-авеню. Босоніж. Бігла швидко, мов дитина. Намірилася була пробігти весь шлях до готелю, але їй пощастило сісти в трамвай, що проходив мимо. У вікнах вагона мерехтіли вогні, а вагоновод сердито натиснув на дзвоник, коли Сара перебігла через рейки прямо перед трамваєм. Вона заплатила за проїзд і доїхала до центру міста.

Зривався вечірній вітер, і в темному небі збиралися важкі хмари, провіщаючи грозу. Сара стояла перед входом до готелю серед невеликої групи людей, які чекали прибуття високого гостя. Один за одним під'їжджали автомобілі, з яких виходили поважні особи. Кілька принесених вітром крапель упало на тротуар. Від обочини до дверей готелю був простелений килим. Не тільки поліцейські у білих вечірніх рукавичках, але й підрозділ міліції[32] стояв напоготові, відтручуючи від входу натовп, який чекав прибуття машини віце-президента. Після вбивства президента Маккінлі Теодор Рузвельт[33] увів порядок залучення міліції та агентів таємної служби для охорони президентів і віце-президентів. Цього року Рузвельт вирішив знову з'явитися на політичній арені, щоб створити опозицію своєму давньому другові Тафту[34]. Від демократів балотувався Вільсон[35], від соціалістів — Дебс[36]. Усі чотири кандидати, розпалюючи надії виборців, моталися по країні, як вітер, що порушує спокій безкраїх прерій. Близько тижня тому в Мілуокі й Вісконсін приїздив з виступами Рузвельт. Вийшовши з будинку залізничного вокзалу, він попрямував був до автомобіля повз людей, що зустрічали його. Раптом з натовпу вийшов чоловік і рішуче наставив на нього пістолет. Прогриміли постріли. Одна куля пробила футляр для окулярів, що лежав у нагрудній кишені, продірявила п'ятдесят згорнутих сторінок його виступу й засіла в ребрі. Він був оглушений. Терориста відразу схопили й повалили на землю. Залунали крики. Рузвельт оглянув рану й переконався, що вона не серйозна. Пішов далі й дозволив лікарям обстежити його тільки по тому, як виголосив промову. Проте їдкий дим цієї події все ще витав у головах людей. Причетні до охорони високопоставлених осіб не могли забути замаху на Тедді Рузвельта. А дещо раніше мера Нью-Йорка Уїльяма Дж. Гейнора також поранила куля терориста. Постріли лунали повсюди.

Коли віце-президентів «панхард» підкотив до обочини і з нього вийшов Джім Шерман, залунали вітальні вигуки. Це був обважнілий, уже доволі лисий чоловік з кепським здоров'ям, якому, мабуть, важко було витримати напругу передвиборчої кампанії. Сара прорвалася через кордон і кинулась до віце-президента, вигукуючи:

— Президенте! Президенте! — Вона простягла руку, і її чорна долоня мало не торкнулася урядовця. Він сахнувся, уникаючи дотику. Можливо, цього темного вітряного передгрозового вечора охоронці Шермана сприйняли чорну долоню Сари за зброю. Один з міліціонерів зробив крок уперед і з нещадною послужливістю озброєної людини, яка захищає знаменитість, щосили вдарив Сару в груди прикладом свого «спрінгфілда». Вона впала. Інший охоронець скочив на неї зверху. Віце-президент зник у готелі. Серед цього безладу, під крики присутніх Сару затягли в поліцейський фургон і повезли геть.

Сару протримали в поліції цілу ніч. Вона кашляла кров'ю, і тільки, вранці черговому сержантові спало на думку, що вона потребує медичної допомоги. Збиваючи всіх з пантелику, жінка не відповідала на запитання, а тільки дивилася очима, сповненими жаху і болю. Вони вже ладні були визнати її за глухоніму, але хтось все-таки згадав, як вона кричала: «Президенте! Президенте!» — «Що ти там робила? — запитували у неї. — Що ти намірялася зробити?» — Вранці її відвезли до лікарні. День був сірий і похмурий. Віце-президент поїхав, торжества закінчилися, вуличні прибиральники підмітали тротуар перед входом до готелю, а звинувачення Сари у замаху замінили на звинувачення в порушенні порядку. Вона лежала в лікарні з переломом грудини й кількох ребер. Удома на Броудв'ю-авеню Матір здивував безперестанний плач дитини. Врешті-решт вона піднялася нагору дізнатися, що сталося. Минуло кілька годин, перш ніж вдалося з'ясувати з допомогою поліцейського офіцера, що Сара перебуває в лікарні. Батько, який приїхав туди прямо з роботи, і Мати знайшли Сару в загальній палаті. Вона спала, чоло її було сухе й гаряче. Бульбашки крові в куточках рота з'являлися й зникали з кожним подихом. Наступного дня в Сари почалося запалення легенів. За кількома фразами, сказаними нею, вони відновили картину того, що сталося. Сара майже не звертала на них уваги і тільки питала про Колхауса. Вони домоглися, щоб її перевели в окрему палату. Не знаючи, де живе Колхаус, зателефонували до «Манхеттен Казино» менеджерові оркестру «Клеф Клаб». У такий спосіб пощастило розшукати Колхауса, й за кілька годин він сидів біля Сариного ліжка.

Мати й Батько чекали за дверима. Коли вони знов зазирнули в палату, Колхаус стояв біля ліжка навколішках, його голова була похилена, він тримав руку Сари в своїх долонях. Вони зачинили двері, а незабаром почули глухий плач дорослої людини. Мати пішла додому доглянути дитину. Родина була вбита горем. Усім здавалося, ніби вони не можуть зігрітися. Понадягали светри. Молодший Материн Брат запалив камін. Наприкінці тижня Сара померла.

26

У Гарлемі відбувся багатий похорон. Домовина була з бронзи. Катафалк з відділенням для супроводжуючих і відкритою кабіною водія був від П'єрс Ерроу Опера. Обгороджений мідними перилами дах був засипаний квітами. З чотирьох його кутків розліталися чорні стрічки. Машина була так відполірована, що в задніх дверцятах віддзеркалювалась уся вулиця. Все було чорне, навіть небо. Вулиця в'юнилася до крутого обрію. Поруч стояли машини, замовлені на те, щоб відвезти учасників похорону на цвинтар. Жалобний похід складався переважно з музикантів, колег Колхауса по оркестру «Клеф Клаб». То були негри-чоловіки з коротко підстриженим волоссям у наглухо застебнутих темних костюмах з округлими комірцями і чорними краватками. Їхні дружини були вдягнені у довгі до самої землі сукні, крислаті капелюшки та невеличкі хутряні накидки на плечах. Коли присутні розсілися по машинах і зачинили дверцята, а водії зайняли свої місця за кермом, долинули звуки фанфар і на вулиці з'явився відкритий омнібус з духовим оркестром з п'яти осіб у смокінгах, який зайняв своє місце у процесії. Колхаус Уокер заплатив за похорон грішми, які він заощадив був на весілля. Ділянку на поховання Сари він одержав через Асоціацію милосердя негрів-музикантів. Цвинтар був у Брукліні. Кортеж повільно просувався тихими вулицями Гарлему. За ним бігли діти, люди на тротуарах зупинялися й пильно дивились услід. Оркестр грав похоронні мелодії протягом усього шляху процесії, грав, коли машини повільно рухались Бруклінським мостом високо над Іст-Рівер. Пасажири в трамваях, які проїжджали по зовнішніх дорогах мосту, піднімалися зі своїх місць, щоб побачити величну процесію. Світило сонце. З води здійнялися чайки. Вони пролетіли між тросами конструкцій і вмостилися на перилах після того, як проїхала остання машина.

27

Весна, весна! Мов божевільний маг, що шпурляє кольорові клапті зі своєї валізи, земля похвалилася спочатку жовтим і білим шафраном, потім диким виноградом і квітками форситій, пелюстками півників, рожевим, білим та зеленим квітом яблуневого дерева, важким бузком і нарцисами. Стоячи на подвір'ї, Дідусь урочисто зустрічав прихід весни. Дихнув легенький вітерець, і з кленів дощем посипалися ніжні зелені бруньки. Вони заплутались у його рідкому сивому волоссі. Він потрусив головою, відчуваючи, що вінок залишився. Хвиля радості охопила його, він підскочив, як у танці, втратив рівновагу і впав, посковзнувшись на підборах. Від удару в нього тріснула тазова кістка, здоров'я його стало підупадати і одужати йому вже не довелося. Проте весна була радісна, і на його обличчі крізь біль можна було побачити усмішку. Навкруги все наливалося життєвою силою, співали птахи. На півночі штату, на фермі державної тюрми у Матівені, Гаррі Кей Toy, спритно перескочивши через рів, ступив на приступку локомобіля, який чекав на нього. Зачепившись зігнутою рукою за стійку, що підтримувала дах, він вигукнув щось переможно, і машина рушила. Toy втік до Канади, залишивши по собі хвіст ображених офіціанток і приголомшених hoteliers[37]. Потім викрав і відшмагав якогось хлопця-підлітка, почавши в такий спосіб вирішувати свої проблеми. Врешті-решт перейшов кордон назад, його помітили в поїзді поблизу Буффало. Toy кинувся бігти через вагони, хихикаючи й сопучи, коли поліцейські детективи кинулись навздогін. У вагоні-ресторані він рвучко обернувся і пошпурив у переслідувачів срібний кофейник, схопивши його зі столу вражених відвідувачів. Потім видерся на дах і, перестрибуючи по-мавпячому з вагона на вагон, побіг у хвіст поїзда, там зіскочив на оглядову площадку й зупинився з випростаними до сонця руками, ніби чекаючи, коли поліція, увірвавшись через двері, схопить його.

Toy відмовився назвати ім'я людини, яка допомогла йому втекти. «Уважайте просто, що я Гудіні»,— сказав він. Заповзятливий репортер, належачи до породи фахівців безглуздого й непослідовного жанру новин, який так полюбляли тогочасні газети, вирішив розшукати великого мага і попросити в того пояснення. Гудіні знайшли на цвинтарі в Куїнзі, де він, стоячи навколішки біля могили своєї матері, милувався весною. Він підвів спухле й кумедне обличчя, яке світилося тугою. Репортер крадькома відступив. Повсюди на цвинтарі цвів кизил, і опалі магнолієві пелюстки лежали колами під деревами.

Гудіні був одягнений у чорний шерстяний костюм з надірваним біля плеча рукавом. Минув не один місяць, відколи померла його мати, але щоранку він прокидався з такою свіжою і болючою раною в серці, ніби це сталося минулої ночі. Він анулював кілька ангажементів. Забував голитися. З почервонілими очима, зарослий бородою, у мішкуватому костюмі він нагадував будь-кого, тільки не енергійного мага з світовою славою.

У євреїв є звичай щоразу після відвідин могили залишати на згадку невеликі камінці. На могильному горбку пані Сесілії Вейс було стільки гальки й маленьких камінців, аж вони утворювали щось на зразок піраміди. Гудіні подумав про те, як вона лежить у домовині під землею, і забажав спочити поряд з нею. Згадав свою спробу врятуватися з домовини і жах, що охопив його, коли він зрозумів, що не зможе цього зробити. Труна мала віко з секретом, проте він не передбачив ваги грунту. Згадав, як колупав землю нігтями, відчуваючи її монументальну вагу, як кричав у її непроникну тишу. Тоді він збагнув, що значить бути похованим у землю, але нині відчував, що це єдине бажане місце для нього. Навіщо йому це життя без його коханої маленької матусі?

Він ненавидів весну. Повітря забивало йому ніс і рот, неначе тверда земля.

У своєму особняку на 113-й вулиці поблизу Ріверсайд-драйв Гудіні порозташовував фотографії матері так, щоб створювати враження її присутності. Одну з них поклав на подушку її ліжка. Збільшене фото, де вона сидить усміхаючись у кріслі, поставив у те саме крісло. На одній фотографії вона в капелюшку й пальті піднімається сходами з вулиці до дверей будинку. Це фото він повісив на дверях зсередини. Однією з найдорожчих для матері речей була музична шкатулка зі скляним віконцем на вічку, що крізь нього можна побачити, як обертається всередині велика луджена платівка. Вона, власне, мала кілька платівок, проте улюбленою була та, що грала «Гаудеамус ігітур»[38], а на звороті — «Колумбію — перлину океану». Гудіні щовечора накручував шкатулку й слухав ті пісні, уявляючи ніби чує материн голос. Він зберіг листи, які вона писала йому протягом останніх років, переклав на англійську мову і віддрукував, щоб можна було їх раз у раз перечитувати, не боячись потерти на порох. А ще він подовгу простоював перед розчиненими дверцятами стінної шафи, вдихаючи пахощі її одягу, що там зберігався.

Старенька занедужала, коли Гудіні був у Європі. Він дуже хотів розповісти їй про свої зустрічі з ерцгерцогом Францом Фердінандом, спадкоємцем Австро-Угорської корони, але не встиг навіть написати їй про це. Коли мати померла, він виклопотав собі документ про звільнення від контрактних зобов'язань і негайно подався кораблем додому. Від зворотної подорожі в його пам'яті не лишилося нічого. Він був просто не при собі від туги. Похорон матері відклали до його повернення. Казали, ніби вона кликала його в останні хвилини, а за мить до смерті її розбив параліч. «Еріху,— стогнала вона.— Еріху, Еріху». Він карався почуттям провини, його переслідувала думка, що вона мала йому щось сказати, відкрити таємницю, якою діляться тільки перед самісінькою смертю.