Розділ «Частина друга»

Негр спокійно розмірковував, що йому вчинити. Пожежне депо «Емералд Айл» дивилося вікнами на пустирище, що тяглося за дорогою до самого ставка. Можна було б спробувати з'їхати з дороги на пустир і таким чином об'їхати драбини й візок зі шлангом. Але авто було щільно затиснуте з обох боків, і якби йому навіть пощастило різко викрутити кермо й відтиснути людей, від надто крутого повороту машина могла перекинутись під укіс. Колхаусові й на думку не спадало якось уласкавити пожежників, до чого неодмінно вдався б дехто з його одноплемінників.

На березі ставка бавилося двоє негритянських хлопчаків років десяти-дванадцяти. «А-гей! — покликав їх Колхаус Уокер. — Ходіть-но сюди!» Хлоп'ята слухняно підбігли. Колхаус вимкнув двигун, узяв автомобіль на гальма й зійшов на дорогу. — «Подивіться за машиною,— сказав він хлопчакам. — Коли я повернуся, скажете мені, чи чіпав її хто-небудь».

Музикант звернув за ріг і рушив у напрямку ділової частини міста. Через десять хвилин він знайшов поліцейського, що керував вуличним рухом. Поліцейський вислухав його скаргу й похитав головою. Неквапно видобув з-під сюртука носовичок і висякався. «Ті хлопці не мали на увазі нічого поганого, — озвався він врешті. — Я їх усіх знаю. Вертайтесь до машини, їм, мабуть, уже набридла уся ця витівка». Мабуть, Уокер збагнув, що від поліцейського годі чекати допомоги. Водночас подумав, чи й справді не надто він чутливий до того, що дійсно могло бути жартом. І пішов назад по Файєрхаус-лейн.

Запряжки з помпою на дорозі вже не було. Шлях був вільний. Не побачив Колхаус і нікого з пожежників. Автомобіль стояв у полі край дороги. Колхаус підійшов і побачив, що його вимазано багном. У зробленому на замовлення тенті фірми «Пантасот» зяяла шестидюймова діра. На задньому сидінні парувала купа свіжого людського лайна.

Він перетнув дорогу й попрямував до пожежного депо. На порозі, склавши на грудях руки, стояв шеф у своєму білому військовому картузі й богемній краватці. «У поліцейському відділенні мені сказали, що в місті немає платних доріг»,— сказав Колхаус Уокер. «Що правда, то правда, — відповів шеф. — Кожен має право їздити цією дорогою, коли йому заманеться». Сонце сідало, і у вікнах пожежного депо загорілося світло. Через скло в дверях негр побачив трійку сірих у стійлах і величезну помпу з нікельованими пластинами і мідними патрубками, яка стояла біля стіни. «Я хочу, щоб ви почистили автомобіль і відшкодували збитки», — мовив Уокер. Шеф засміявся, а з ним і ще кілька його людей, котрі вийшли з приміщення.

У цю мить до пожежного депо під'їхала машина. В ній сиділо двоє поліцейських; одного з них Уокер упізнав — це був той самий регулювальник, до якого він звернувся в місті. Поліцейський вийшов на пустирище, зиркнув на автомобіль і повернувся до пожарні. «Віллі, — звернувся він до шефа пожежників, — це ти чи твої хлопці вчинили неподобство?» — «Зараз я все поясню, — відповів шеф. — Цей чорнопикий, бодай його чорт забрав, поставив свій автомобіль посеред дороги просто перед пожежною станцією. Ми змушені були пересунути його. Адже це небезпечна справа перекрити доступ до пожежного депо, чи не так, хлопці?» Пожежники ствердно кивнули. Старший поліцейський прийняв рішення. Він відвів Колхауса вбік і сказав: «Послухай, зараз ми витягнемо твою таратайку на дорогу і їдь собі, куди тобі треба. Ніякої трагедії не сталося. Згреби лайно з сидіння і забудь цю історію». — «Я їхав «куди мені треба», коли вони мене зупинили, — затявся Колхаус. — Вони напаскудили в моєму автомобілі й порвали тент. Я хочу, щоб вони все вичистили й відшкодували збитки». Тільки тепер поліцейський звернув увагу на незалежну поведінку Колхауса, на його одяг і передусім на те, що той є власником автомобіля. І в ньому почала закипати злість. «Якщо ти негайно не? заберешся звідси разом зі своїм автомобілем, — заявив голосно поліцейський, — я оштрафую тебе за виїзд на обочину, перебування в нетверезому стані й бешкет на дорозі».— «Я не п'ю,— заперечив Колхаус.— Я не виїздив на обочину, не псував тент і не випорожнявся в своєму автомобілі. Я вимагаю відшкодування збитків і вибачення». Поліцейський помітив, що шеф пожежників посміхнувся, завваживши його розгубленість, і вирішив, що повинен повестися якнайсуворіше. «Я тебе заарештовую,— сказав він Колхаусові.— Поїдеш зі мною в нашій машині».

Надвечір того самого дня на Броудв'ю-авеню озвався телефон. Дзвонив Колхаус Повідомивши, що він у поліцейській дільниці, й пояснивши, за віщо туди потрапив, Колхаус попросив Батька сплатити заставу, щоб мати змогу вийти ввечері на роботу. Слід віддати належне Батькові, той не став нічого розпитувати, відклавши це на більш слушний час, викликав таксі і, заїхавши до поліцейської дільниці, виписав чек на суму п'ятдесят доларів. Розповідаючи згодом про цей випадок Матері, він висловив своє обурення нечемністю і невдячністю Колхауса, який, вийшовши з дільниці, поквапився на трамвай, кинувши тільки, що поверне гроші.

Колхаус завітав наступного дня ввечері, здивувавши родину тим, що, порушивши звичай, приїхав не в неділю. Він сидів у вітальні, склавши руки на колінах, і розповідав докладно свою пригоду. В його голосі зовсім не відчувалося образи: він повільно й об'єктивно переповідав учорашні події, ніби все сталося не з ним, а з кимось іншим. «Мені дуже прикро, містере Уокер,— сказала Мати,— що у вас склалося враження, ніби вся наша громада — зграя бандитів». — «Ця команда має погану славу, — додав Батько. — Але вони — виняток. Люди в інших добровільних пожежних бригадах з усякого погляду порядні і чесні». Молодший Материн Брат сидів на стільчику для фортепіано, схрестивши ноги. Він нахилився вперед і, здавалося, був цілком поглинутий справою Колхауса. «Де зараз автомобіль? — запитав Молодший Брат. — І що сталося з тими двома хлопчиками? Адже вони ваші свідки». Виявилося, що весь день по обіді піаніст розшукував цих хлопчаків. Проте їхні батьки не схотіли вплутувати дітей у цю справу. «Для тутешніх негрів я чужий,— констатував Колхаус сухо.— Вони хочуть жити спокійно. Що ж до автомобіля, то я більше до нього не підходив і не підійду, доки мені його повернуть таким, яким він був, коли я виїхав учора ввечері з цього будинку».

Протягом усієї розмови Сара з дитиною на руках стояла в коридорі й слухала розповідь, намагаючись не привертати до себе уваги. Вона краще за всіх у домі розуміла, що сталася жахлива подія. Коли Колхаус сказав, що має намір порушити судову справу, Батько порадив йому найняти адвокатів. Існує закон, за яким свідки повинні з'явитися до суду. «А чи є тут кольоровий адвокат?» — спитав Колхаус. «Я цього не знаю, — відповів Батько, — а проте думаю, що кожний юрист, якому дорога справедливість, візьметься за цю справу». Помовчавши хвилину, він додав хрипким голосом: «Я візьму на себе оплату витрат». Колхаус підвівся. «Дуже вам вдячний, але гадаю, в цьому не буде потреби». І поклав на край столу конверт з п'ятдесятьма доларами готівкою. Як Мати дізналася потім, цю суму він узяв з тих грошей, що їх складав на весілля.

Наступного дня Молодший Материн Брат вирішив особисто відвідати місце події й поглянути на автомобіль. Після роботи він поїхав велосипедом на Файєрхаус-Лейн. Автомобіль був понівечений чи то пожежниками, чи ким іншим до невпізнання. «Модель Т» стояла на березі ставка, увіткнувшись радіатором у зарості бур'яну. Передні колеса загрузли в мулі. Фари й лобова шибка були розбиті. Задні колеса спущені. Оббивка здерта, а виготовлений на замовлення пантасотівський тент подерто на клапті.

24

Молодший Материн Брат стояв на березі ставка. Він дуже змінився від того вечора у Емми Голдман; щось його неймовірно гнітило. Але на роботі він дивував уcix своїм завзяттям і жвавістю. Його балакучість межувала з істеричністю. Сидячи за столом, він робив нескінченні креслення для гвинтівок і гранат різноманітних моделей, вимірював якісь мініатюрні площини і щось обраховував, спостерігаючи, як вістря олівця залишає позначки на папері. А коли не міг більше нічим угамувати свою безмежну тугу, починав співати просто так, щоб чути звук. Ось так, докладаючи неймовірних зусиль для самозбереження, вичерпуючи себе до знемоги, він намагався втриматись від падіння в безодню свого нещастя. А воно було скрізь. Звідусіль його обступав густий морок. Він задихався від свого нещастя, як від браку повітря. А воно до того ж було таке підступне. Бувало, він прокидався вранці і бачив, як сонце зазирає у вікно, сідав у ліжку і йому здавалося, ніби нещастя зникло, а потім виявлялося, що воно тільки десь заховалося поза його спиною або навіть у самому серці.

Він розумів, що перебуває на межі нервового виснаження, тому став приймати холодний душ і робити фізичні вправи. Придбав велосипед і їздив ним на роботу. Увечері, перш ніж лягти спати, до запаморочення займався гімнастикою.

Мати й Батько, що жили поверхом нижче, чули, як від тих вправ і стрибків двигтів увесь будинок. Вони звикли до подібних дивацтв. Молодший Материн Брат ніколи їм не звірявся, не розповідав про свої почуття чи надії, тож вони й не помітили ніяких особливих змін у його поведінці. Коли в нього не було ніяких планів на вечір, Мати часом просила його посидіти з ними після вечері у вітальні. Він спробував. Чув, як його про щось запитували, чув свої відповіді. Бачив їхні обличчя у цій затхлій вітальні з кріслом-гойдалкою, портретами в рамках і абажурами з торочками і відчував, що не має чим дихати. Він зневажав їх усіх, бо вони здавалися йому самовдоволеними, буденними, бездушними людьми. Одного вечора Батько заходився читати вголос редакційну статтю місцевої газети. Він полюбляв читати іншим усе, що здавалося йому повчальним або гарно написаним. Редакційна стаття називалася «Весняна квакша». «На наших полях і в ставках з'явилася маленька гостя,— читав Батько.— Правду кажучи, вона аніскільки не краща від своїх старших сестер: ропухи й жаби. Але ми кажемо «ласкаво просимо» цій маленькій тваринці й славимо її красу. Адже вона ще до появи шпаків, раніше навіть морозостійкого шафрану, дає нам знати, що прийшла весна». Юнак вискочив з кімнати, відчуваючи, що задихається.

Водночас у його серці зародилася несподівана симпатія до Колхауса і сповнила його почуттям щастя. Стоячи на березі ставка, він вслухався у плюскіт хвиль, що билися об передні крила «Моделі Т». Капот машини був відщепнутий, і, піднявши його. Молодший Материн Брат побачив, що всередині обірвано всі дроти, які вели до двигуна. Сонце сідало, відбиваючи небесну блакить у чорній воді ставка. Хвиля люті прокотилася тілом Молодшого Брата. Він розумів, що це хіба тільки сота частка того, що мав відчувати Колхаус Уокер, і все ж вона виявилася цілющою.

Перш ніж оповісти про наступні події, слід зауважити, що загалом про особу Колхауса Уокера-молодшого відомо дуже мало. Очевидно, він народився в Сент-Луїсі, штат Міссурі. Як і всі молоді люди, захоплювався Скоттом Джопліном та іншими музикантами-земляками, яких знав особисто. Згодом пішов працювати портовим вантажником, щоб мати змогу платити за уроки музики. Про його батьків взагалі нічого не відомо. Одна жінка з Сент-Луїса твердила уперто, ніби вона його розлучена дружина, однак встановити це достеменно так і не пощастило. Важко сказати також, де він навчився своєї вишуканої манери розмовляти і звідки у нього така багата мова. Найімовірніше, проте, що освіту він здобув самотужки.

Його справа тим часом набувала дедалі більшого розголосу; писалося, зокрема, що Колхаус Уокер нібито не вичерпав усіх можливих мирних, юридичних засобів, перш ніж удатися до відновлення справедливості власними силами. Це не зовсім так Він розмовляв з трьома адвокатами, яких порекомендував йому Батько, всі троє відмовились його захищати. Натомість радили відремонтувати автомобіль, доки його остаточно не понівечили, і забути цю прикру пригоду. Усім трьом він наполегливо пояснив, що не має наміру забувати цю справу і хоче подати позов на начальника «Емералд Айл Енджін» та його підлеглих.

Батько також особисто розмовляв по телефону з одним із цих адвокатів, який кілька разів представляв його фірму в комерційних справах. «Невже це таке безнадійне діло?» — спитав його Батько. «Коли його викличуть на суд, — відповів юрист, — можете піти з ним самі. Я там буду зайвий. Коли якийсь негр у нашому місті висуває подібне звинувачення, воно звичайно відхиляється». — «йому однаково, — наполягав Батько, — чи визнають їх винними, чи ні. Він просто хоче порушити справу». Але тут Батько зрозумів, що адвокат розмовляє ще з кимось у себе в конторі. «Радий бути корисним», — почув він від адвоката, який відразу ж поклав трубку.

Відомо також, що Колхаус Уокер консультувався з гарлемським адвокатом-негром. Дізнавшись, що шеф пожежників «Емералд Айл» Вілл Конклін — зведений брат міського судді і племінник члена Ради округи з Уайт-Плейнса, адвокат з Гарлему пояснив, що існує можливість перевести цю справу під іншу юрисдикцію, але це потребує великих витрат і часу. А наслідок важко передбачити. «У вас є на це гроші?» — спитав він. «Я збираюсь одружуватися», — відповів Колхаус Уокер. «Такий задум дорого коштує, — завважив адвокат. — Я гадаю, обов'язок перед нареченою важливіший від необхідності дістати сатисфакцію за неповажне ставлення з боку білих». Тут Уокер, очевидно, зробив не досить чемне зауваження чорношкірому юристові. Адвокат підхопився з-за столу й попросив клієнта звільнити приміщення. «Я веду справи, за які не дістаю жодного цента, про що ви й гадки не маєте! — закричав він. — Справедливість і законність для наших людей — ось що для мене головне. Та коли ви гадаєте, ніби я піду в суд захищати чорношкірого, через те, що в його автомобілі хтось лишив купу лайна, то ви глибоко помиляєтесь».

Відомо також, що Колхаус спробував вирішити свою справу без допомоги адвоката. Він подав скаргу, але не знав, як зарезервувати час у суді, і чи правильно склав саму скаргу, аби справу могли прийняти до судочинства. На прийомі у чиновника окружної канцелярії йому порадили зайти іншим разом, коли в них буде менше термінових справ. Коли ж він став наполягати, йому сказали, ніби його скарги в теках немає і потрібно кілька тижнів, щоб її розшукати. «Отоді й приходьте»,— відрубав чиновник. Натомість Уокер пішов до поліцейської дільниці, куди він уже звертався і написав нову скаргу. Поліцейські, які в цей час були на службі, дивилися на нього з подивом. Літній поліцейський відвів його вбік і конфіденційно зауважив, що він, мабуть, марно все це робить, оскільки працівники добровільних пожежних компаній не є муніципальними службовцями і під юрисдикцію міської влади не підпадають. Зневага, з якою це було сказано, не лишилася непоміченою, але Уокер цього разу вирішив не сперечатися. Він підписав свою скаргу і, виходячи з дверей, почув у себе за спиною сміх.