Розділ «Частина четверта»

40

А за дві години Колхаус Уокер-молодший вийшов з бібліотеки, підняв руки догори і, як було домовлено, попрямував 36-ою вулицею до особняка. Вулицю очистили від перехожих. Саме навпроти нього від рогу до рогу шикувався взвод стрільців, озброєних карабінами. Наряд кінної поліції стояв двома щільними шеренгами обабіч вулиці, утворивши ніби коридор, ярдів тридцять завширшки. Таким чином, Колхауса не могли побачити ні з-поза рогу Медісон-авеню, ані зі ще дальшого перехрестя на Парк-авеню. Двигуни генераторів на перехресті несамовито ревли. На яскраво освітленій вулиці чорний чоловік спробував, за свідченнями поліцейських, «здобути свободу втечею». Найімовірніше, він знав: щоб покінчити з життям, досить буде різко повернути голову, опустити руки або просто посміхнутись. Батько, який іще сидів у Бібліотеці, почув злагоджений залп взводу. Він скрикнув і підбіг до вікна. Тіло сіпалося, неначе силкувалось витерти з бруківки калюжу власної крові. Полісмени стріляли, скільки хотіли, коні іржали й хропли.

У своїй схованці в Гарлемі банда Колхауса здогадувалась, який буде кінець. Зібрались усі, крім ватажка. Кімнати здавалися порожніми. Все втратило сенс. Розмовляли над силу. Всі, окрім Молодшого Брата, збиралися лишитись у Нью-Йорку. «Модель Т» сховали в провулку неподалік, побоюючись, що на ній залишено відбитки пальців. Машину вирішили подарувати Молодшому Братові, адже він покидав місто. Цієї ночі він поїхав у район порту на 125-ій вулиці й там сів з машиною на паром до Нью-Джерсі. Звідти поїхав на південь. Видно, в нього були гроші, хоч і невідомо, де і як він їх дістав. Він поїхав до Філадельфії, а звідти до Балтімора — в глиб країни. На полях стояли негри й дивились на машину, що мчала повз них. Автомобіль здіймав куряву, минав товарні поїзди й долав прохолодну темряву тунелів. Їхав без карти — від бензоколонки до бензоколонки. Ночував у полі. На задньому сидінні в нього назбиралось безліч усілякого інструменту, покришки, каністри з бензином, ручні маслянки, лещата, дріт, шестерні, а він їхав і їхав. Дерев ставало менше, а далі вони й зовсім зникли. Навкруги були самі валуни й полин, його приваблювали картини заходу сонця, й він їхав за ними через потріскані від спеки глинясті долини. Коли машина зламалася й він не міг ТІ тут же полагодити, його везли діти мулами.

В Таосі, Нью-Мехіко, він опинився в колі молодиків, загорнутих у мексіканські ковдри, які правили їм за плащі. Вони приїхали сюди з Грінвіч-Віледжа, штат Нью-Йорк, і малювали безлюдні пейзажі. Їх привабив його виснажений вигляд. Молодший Брат був страшенно понурий, навіть коли пив. Кілька днів він наливав себе спиртним, і на короткий час зійшовся з набагато старшою за себе жінкою.

Рідке волосся Молодшого Брата відросло й уже прикривало маківку. Він одпустив русу бороду, його ніжна біла шкіра лущилася, і він мружився проти палючого сонця. Молодший Брат поїхав далі, в Техас, його одяг геть зносився. Тепер на ньому були коротенькі штанці, мокасини та індіанська ковдра. В прикордонному містечку Пресідіо він продав машину якомусь крамареві й через Ріо-Гранде подався до Охінаги — в Мексіку, прихопивши тільки порожній бурдюк для води. Це місто поперемінно займали частини федеральних військ і повстанці. Глиняні халупи стояли без дахів. У церковних стінах зяяли пробоїни від снарядів, а городяни ховалися по дворах. Вулиці вкривала біла пилюка. В місті були розквартировані сили північної дивізії Панчо Вільї. Молодший Брат приєднався до них, і тепер його звали компаньєро.

Разом із загонами Вільї він пройшов дві сотні миль зруйнованими коліями центральної залізниці на південь до Торреона. Йшли через безлюдну Мексіканську пустелю, порослу кактусами та іспанськими багентами[49]. Зупинялись по ранчо і в прохолоді монастирських мурів палили загорнене в кукурудзяне листя макуче[50]. Харчів було обмаль. Жінки в темних хустках носили на голові глечики з водою.

Після перемоги під Торреоном Молодший Брат став носити перехрещені на грудях патронташі. Отак він став вільїстом, але мріяв іти далі, до Сапати. Армія пересувалась на дахах товарних вагонів, повстанці везли зброю, постіль кошики з їжею. Їх супроводили коханки або й жінки з немовлятами. Армія перетинала пустелю, від попелу й диму різало очі, пекло в горлі, й доводилося захищатися від сонця парасольками.

В Мехіко-Сіті на мітинг прибули ватажки повстанців з різних районів країни. Треба було чітко визначити мету революції. Тирана Діаса скинули, влада перейшла до реформіста Мадеро, який у свою чергу поступився місцем генералові Уерті, ацтекові. А тепер, після Уерти, владу в країні намагався взяти поміркований Карранса. Столиця кишіла фракціями, бюрократами-крадіями, іноземними бізнесменами й шпигунами. І ось у цей безлад в'їхала селянська армія Сапати. Місто принишкло. Сапатівці зажили слави розбійників, і населення Мехіко-Сіті побоювалось їх. Молодший Брат з вільїстами стояв і дивився на армію Сапати. Потім мексіканці почали сміятись. Ці люті вояки не вміли правильно говорити. Серед них було багато дітей, які вирячувалися на палац Чапультепек. Зодягнені в мішковину, сапатівці не зважувались іти тротуаром, а простували бруківкою, топчучи кінський гній. Трамваї лякали повстанців. Вони стріляли в пожежні машини. Великий Сапата, коли їх фотографували в палаці, дозволив Вільї зайняти президентське крісло.

Борцям з півдня не сподобались ні Мехіко-Сіті, ні революція поміркованих. Молодший Брат залишив Мехіко-Сіті разом з армією Сапати. Він ніколи не розповідав про свій фах офіцерам Вільї. Та Еміліо Салаті він сказав, що вміє робити бомби, лагодити гармати й рушниці. «Я знаю підривну справу». Й продемонстрував своє вміння в пустелі. Молодший Брат наповнив чотири гарбузи піском, додав туди трохи якогось чорного порошку, з кукурудзяних стебел поробив запали. Вибух кожного такого гарбуза лишив вирву до чотирнадцяти футів завглибшки. Наступного року повстанці робили рейди на нафтові родовища, плавильні, на гарнізони федеральних військ. Сапатисти шанували Молодшого Брата, але вважали необачним. Одного разу вибухом йому пошкодило слух. Відтоді Молодший Брат бачив вибухи, але нічого не чув. Бачив, як веретеноподібна гірська залізнична естакада, мовби зморщуючись, провалюється в глибоку ущелину. Заводи з бляшаними покрівлями злітали в небо білою пилюкою. Невідомо, за яких саме обставин він загинув; найімовірніше, це сталося під час перестрілки з урядовими загонами поблизу плантацій Чінамека в Морелосі, там, де за кілька років із засідки вбито й Сапату.

Президентом уже став Вудро Вільсон[51]. Його вибрали за те, що він був справжнім воїном. Теодор Рузвельт не відчував цього. Рузвельт звинувачував Вільсона в тому, що той вважає війну огидною. Як він казав, у Вільсона манірний рот людини, яка проковтнула рибу разом з кістками. Але новий президент відразу дав роботу флотові, висадивши морський десант під Веракрусом. Він дав роботу й армії, пославши солдатів через кордон переслідувати Панчо Вілью. Вільсон носив окуляри без оправи й дотримував високої моралі. Коли почалась Велика Війна[52], він вів її з запеклістю ображеної людини. Ні син Рузвельта Квентін, котрий загинув у повітряному бою над Францією, ні сам Лось[53], який невдовзі помер від горя, не змогли пережити ненависті Вільсона до війни.

В Європі відчувалося наближення нової пожежі. Сорок дві нації надіслали своїх представників на відкриття Палацу Миру в Гаазі. Конференція соціалістів у Відні прийняла рішення, що міжнародний робітничий клас ніколи більше не воюватиме на боці імперіалізму. В Парижі художники малювали портрети з очима на одному боці обличчя. Єврейський професор з Цюріха опублікував працю, в якій доводив, що всесвіт викривлений. Жодна з новин не проходила повз увагу Пірпонта Моргана. Інцидент із божевільним негром у його бібліотеці було забуто. Морган висів у Шербурзі і, як завжди, почав мандрувати континентом з країни в країну в своєму власному поїзді, обідаючи з банкірами, прем'єрами й королями. В королів псувалися характери. Їхні родини були як не меланхолійні, то істеричні. Королі перевертали келихи з вином, затиналися, гримали на обслугу. Спостерігаючи за ними, Морган переконався, що всі вони атрофовані. Королівські родини були так чи так пов'язані між собою, протягом цілих віків вони вступали одні з одними в шлюбні зв'язки й щосили культивували в собі неуцтво та ідіотизм. На похороні Едуарда VII в Лондоні всі штовхались, як діти, за місця в кортежі.

Морган поїхав до Рима й зайняв свій поверх у Грандотелі. Срібна тарілочка старшого лакея швидко заповнилась візитними картками. Протягом кількох тижнів Морган приймав графів, герцогів та інших аристократів. Вони приходили з фамільними коштовностями. Деякі з них були зубожілі, інші хотіли перетворити своє майно на гроші. Та всі вони, здавалось, прагнули покинути Європу якомога швидше. Морган сидів на стільці з високою спинкою, спершись на ціпок, і оглядав пропоновані йому картини, майсліку, порцеляну, фаянс, бронзові речі, барельєфи, церковні книги. Він то схвально кивав головою, то відмовляв. Поступово кімната наповнилась різними речами. Йому запропонували чудове золоте розп'яття, яке могло правити й за стилет. Черга аристократів заповнювала вестибюль готелю й тяглась аж до рогу вулиці. На них були демісезонні пальта, циліндри, гетри. В руках вони тримали ціпочки й загорнуті в коричневий папір пакунки. Ті, кому не терпілось виїхати, пропонували своїх дружин — гарних блідих жінок із сумними очима. Один аристократ привів доньку й сина — близнюків. Діти були вдягнені в сірий оксамит і мереживо. Він роздяг їх і заходився повертати перед Морганом у різні боки.

Морган залишався в Європі доки його помічники повідомили, що в Александрії на нього чекає споряджений ним пароплав. Перед від'їздом він востаннє спробував умовити Генрі Форда поїхати разом до Єгипту. Надіслав йому довгу телеграму, але Форд відповів, що не може залишити Мічіган, бо почав найважливішу стадію переговорів з конструктором, котрий нахвалявся збільшити потужність двигуна за допомогою якихось зелених пілюль. Морган звелів пакувати речі. Він дав ділові настанови помічникам і вирушив у дорогу. Стояла осінь. В Александрії він підійшов до свого сталевого колісного пароплава, подивився на нього з причалу, піднявся на борт і дав капітанові команду відчалювати.

В Єгипті Морган мав намір здійснити подорож Нілом і вибрати місце для своєї піраміди. В сейфі каюти він ховав проект, розроблений для нього фірмами Маккіма й Уайта. Морган сподівався, що з допомогою новітньої техніки піраміду можна буде побудувати за три роки. Цей секретний проект хвилював його, як ніщо досі. Там передбачалися Фальшива Царська Палата, Справжня Царська Палата, Кімната Скарбів, Велика Галерея, Коридор Спуску й Коридор Підіймання, а також бруківка до берега Нілу.

Перша зупинка була в Гізі. Морган намагався заздалегідь відчути вічну енергію, в яку перетвориться після смерті, коли промені сонця піднімуть його й він народиться вдруге. Пароплав прибув до Гізи вночі. З правого борту на тлі темно-синього неба вимальовувались обриси пірамід. Морган зійшов трапом на причал, і його зустріли араби в бурнусах, посадовили на верблюда й підвезли до головного входу Великої Піраміди. Всупереч умовлянням, він твердо вирішив заночувати в піраміді. Морган сподівався якимсь чином виявити місцеперебування Ка та Ба[54], духовної й фізичної енергії Озіріса. Він пішов за гідами вузьким вхідним коридором. Світло смолоскипів відкидало великі стрибучі тіні на кам'яні стіни й стелю. Після численних поворотів, важких підйомів і низьких проходів, де доводилось рачкувати, він опинився в самому серці піраміди. Морган віддав своїм гідам половину домовленої суми, решту вони мали одержати, коли прийдуть по нього. Араби побажали йому доброї ночі, й він залишився сам у темряві, де тільки крізь вузьку вентиляційну шахту тьмяно блимало кілька зірок.

Тут була усипальниця фараона, вже давно порожня. Підлога здавалась така холодна, що не допомагала навіть вовняна ковдра, яку він захопив з собою. У Моргана була іменна золота коробочка з сірниками, та він принципово не витягав її. Не зробив також і ковтка бренді з фляги. Прислухався до темряви, вдивлявся в неї, чекаючи знаків, якими зволить удостоїти його Озіріс. По кількох годинах він таки задрімав. Морганові приснились давно минулі часи: ніби він, рознощик товарів, сидить навпочіпки на базарі, перекидаючись незлою лайкою з драгоманами[55]. Цей сон стурбував його, й він прокинувся. По ньому ніби щось лазило. Він підвівсь. Тіло свербіло в кількох місцях. Вирішив запалити сірник. При світлі сірника побачив, що на його одежі метушився цілий гурт звичайнісіньких блощиць. Сірник згорів, а Морган і далі стояв і думав. Тоді заходився міряти кроками тісний коридор, випростуючи перед себе руку, щоб не вдаритись об кам'яну стіну. Ходив із заходу на схід, з півночі на південь, хоч і не був певен, де яка сторона світу. Вирішив, що передовсім за подібних обставин людина має розрізняти між віщими й не віщими знаками. Сон про торговця на базарі не був віщим. Блощиця теж нічого не пророчила. Віщими були б маленькі червоні пташки з людськими голівками, які мали б ліниво перелітати Усипальницею й освітлювати її. Тобто пташки Ба, яких він бачив на староєгипетських настінних малюнках. Але ніч минала, а пташки не з'являлися. Зірки згасли, й крізь вузьку шахту Морган побачив ромб досвітнього неба. Він дозволив собі ковток бренді. Кінцівки поклякли, спина теж: він трохи застудився.

Нарешті з'явились помічники Моргана й гіди-араби, які вивели його на білий світ. Виявилося, що надворі вже ясний день. Моргана знов посадовили на верблюда й повезли. В цій яскравій блакиті піраміди видавалися рожевими. Проминаючи Великого Сфінкса, він побачив, що того обсіли якісь люди, мов та нужа. Вони гірляндами звисали з пазурів, сиділи в западинах обличчя, видирались на плечі й махали з головного убору Сфінкса. Морган здригнувся. Святотатці були в бейсбольних костюмах. Безліч фотографів стояли внизу перед своїми триногами, постромлявши голови під чорне сукно. «Господи, та що ж це діється?» — здивувався Морган, його гіди спинились і перемовлялися з іншими гідами-арабами. Всі були збуджені. Підійшов помічник Моргана й доповів, що то бейсбольна команда «Джайантс», яка взяла першість і зараз робить кругосвітнє турне. «Першість?— перепитав Морган. — Яка першість?» До нього біг присадкуватий негарний чоловічок у смугастих бриджах і майці, з чудернацькою кепочкою на голові. Він простягав до Моргана руки. З рота йому стирчав недокурок сигари. Черевики стукотіли по старовинному камінні. «Це їхній менеджер, містер Макгроу; квапиться висловити свою повагу», — пояснив помічник. Старий багатій мовчки вдарив під боки свого верблюда і, зваливши гіда-араба, помчав до пароплава.

Невдовзі після цих подій здоров'я Пірпонта Моргана різко погіршало. Він мусив повернутися до Рима. Однак Морган не почувався нещасним, вважаючи, що оце погіршення здоров'я і є той знак, якого він уже давно чекає. Мовляв, він ще так потрібен на землі, що доля збавить його від смерті. Родина зустрічала його в Римі. «Не сумуйте,— сказав він.— Війна все прискорює». Вони не розуміли, що він мав на увазі. Коли сімдесятшестирічний Морган помирав, родичі були поряд, не без потаємних сподівань.

Невдовзі по його смерті ерцгерцог Франц Фердінанд приїхав до столиці Боснії — міста Сараєва, щоб оглянути війська. Графиня Софі була з ним. На зігнутій руці ерцгерцог тримав каску з плюмажем. Зненацька пролунав вибух, усе оповив білий дим, почулися крики. Ерцгерцога Фердінанда й графиню Софі вкрив крейдяний пил. Пил був у них на обличчях, набився в рот і очі, забілив одежу. Хтось кинув бомбу. Мер був приголомшений. Ерцгерцог лютував. «День зіпсовано»,— сказав він і, урвавши церемонію, наказав шоферові їхати з Сараєва. Вони сиділи в «даймлері». Шофер звернув не в ту вулицю, спинився, дав задній хід. Сталося так, що машина спинилася якраз проти молодого серба-патріота — члена терористичної групи, яка хотіла вбити ерцгерцога бомбою і вже перейнялася була відчаєм, утративши таку нагоду. Патріот скочив на машину й підняв пістолет. Графиня Софі впала ерцгерцогові на коліна, з горла Фердінанда вдарила кров, од якої зелене пір'я плюмажа почорніло. Хтось кричав. Солдати схопили вбивцю, звалили додолу, поволокли до в'язниці.