Розділ «Частина друга»

14

Повернувшись до Нью-Рошелі, Батько піднявся парадними сходами, перейшов під гіллям велетенських норвезьких кленів і побачив свою дружину з темношкірим дитинчам на руках. Кольорова дівчина була в одній із кімнат нагорі. З горя вона вся зів'яла й не мала сили тримати дитину. Цілісінькими днями просиджувала у своїй комірчині на горищі, дивлячись, як мерехтять віддзеркаленими променями ромбовидні шибки. Батько подивився на неї крізь відчинені двері, але вона не звернула на нього уваги. Він ходив по дому і всюди бачив ознаки своєї довгої відсутності. У синовій кімнаті стояв тепер письмовий стіл, як і личить учневі. На мить йому здалося, що повіяв арктичний вітер, але ні, то покоївка Бріджіт чистила пилососом килим. Та найдужче здивувало його дзеркало у ванній кімнаті. Звідти на нього дивилося виснажене й похмуре бородате обличчя безпритульного недоглянутого чоловіка. У своє дзеркальце для гоління на «Рузвельті» він не міг усього цього побачити. Батько роздягнувся. Виявилося, що він страшенно худий — випнуті ребра й ключиці, кістлявий таз. Уночі Мати спробувала зігріти в обіймах його на подив холодне тіло. Обоє розуміли, що цього разу він був відсутній надто довго. Унизу Бріджіт сіла у вітальні, накрутила грамофон, поставила платівку, запалила сигарету і стала слухати, як Джон Маккормак співав «Я чую, ти мене кличеш». Здавалося, вона робить усе для того, щоб її звільнили. Вона вже не була доброю і шанобливою служницею, як раніше. Мати помітила, що ця зміна сталася, відколи вона взяла до себе кольорову дівчину. Батько пояснив це зміною моральних засад у світі. Він з подивом бачив, що до кольорових ставляться тепер так усюди. У конторі його повідомили, що криза в їхній галузі докотилася й до Нью-Йорка. Він дістав із шафи одяг — усе звисало на ньому, мов ті хутра, що їх він носив цілий рік. Батько привіз подарунки. Синові — пару моржевих ікол і китовий вус із ескімоським різьбленням. Дружині — шкуру білого ведмедя. Він дістав із валізи арктичні скарби: журнали з "його записами — куточки аркушів позагиналися, сторінки поприлипали одна до одної; фотографію командора Пірі з дарчим підписом; кістяний наконечник для гарпуна; кілька бляшанок невикористаного чаю. На Півночі усе це було неоціненними скарбами, а тут, у вітальні, здавалося спорядженням дикуна. Родина стояла навколо нього, поки він навколішках розбирав свої арктичні пожитки. Він нічого до пуття не міг їм розповісти. За полярним колом було темно і так холодно» аж іноді здавалося, що ти вкриваєшся льодом. Чекаючи на «Рузвельті» повернення Пірі, він слухав, як завиває вітер, і кохався з ескімоскою, що смерділа тухлою рибою. І тепер у Нью-Рошелі він почував, як усе його тіло тхне риб'ячим жиром. Миючись, Батько тер себе до нестями. На свій подив, він збагнув, що кожної ночі після його повернення вони з Матір'ю спали в одному ліжку. Вона вже не була такою скромницею, як раніше. Лягала з розпущеними косами, а однієї ночі її рука ковзнула під його нічну сорочку. Батько подумав, що господь карає нас багатьма способами і краще про це не замислюватись. Зі стогоном він повернувся до Матері. Вона чекала. Руками обхопила його обличчя і притягла до свого, але сліз на ньому не відчула.

Їхній будинок з його еркерами та трьома мансардними вікнами здавався тепер Батькові схожим на корабель. Чудового листопадового ранку він стояв на алеї і дивився на посріблене памороззю опале листя — ніби хвилі навкруг цього будинку-корабля. Віяв вітер. Накульгуючи, Батько рушив у дім, думаючи, що має підготувати лекцію для Нью-йоркського клубу дослідників, йому подобалося сидіти у вітальні, поставивши ноги проти невеликого електричного калорифера. Родина ставилася до нього, як до людини, що одужує після тяжкої хвороби. Син приніс йому густого бульйону. Хлопчик підріс і став стрункішим. Він порозумнішав, із знанням справи говорив про комету Галлея. Батько почувався поруч із ним дитиною.

Газети повідомили про африканську мисливську експедицію Тедді Рузвельта. Великий консерватор убив сімнадцять левів, одинадцять слонів, двадцять одного носорога, вісім бегемотів, дев'ять жирафів, сорок сім газелей, двадцять дев'ять зебр, безліч куду, антилоп, бородавчастих кабанів та ще всякої водяної і лісової тварі.

Батьків бізнес за його відсутності процвітав. Мати тепер упевнено говорила про такі речі, як ціни, переоблік та рекламу товарів. Вона взяла на себе управління фірмою. Внесла деякі зміни в розрахункові операції й підписала контракт із чотирма новими агентами в Каліфорнії й Орегоні. Батько переглянув усе, що вона зробила, і був приємно вражений. На тумбочці біля материного ліжка лежав томик «Боротьби жінок» Моллі Еліот Сівел. Трапилася йому на очі також брошура анархістки Емми Голдман про вади шлюбу. Внизу в майстерні він побачив свого шуряка, схиленого над креслярським столом. У Молодшого Материного Брата стало випадати його біляве волосся. Він зблід, схуднув і став ще відлюдкуватіший, ніж завжди. Працював тепер по дванадцять-п'ятнадцять годин на добу. Він захопився виготовленням фейєрверків і понавигадував десятки нових ракет, вогняних коліс, а також незвичайні сферичні петарди із запалом, схожим на стебельце, він назвав їх «бомба-вишня». Одного ранку Батько з Молодшим Материним Братом пішли на його полігон, розташований за трамвайною колією, на соляних болотах. На них були важкі чорні пальта й циліндри. Батько став на порослому травою горбочку. На підсохлій багнюці, приблизно за п'ятдесят ярдів від нього Молодший Материн Брат, нахилившись, готував свій фейерверк. Вони домовилися з Батьком, що спочатку буде запущено звичайну петарду, а тоді «вишню». Зненацька Молодший Брат випростався, підняв руку й відступив на кілька кроків назад. Батько почув виляск петарди і побачив угорі хмарку диму, що швидко розвіялась. Молодший Материн Брат ступив кілька кроків уперед, знову нахилився й відсахнувся — цього разу моторніше. Підняв обидві руки, і пролунав вибух, схожий на вибух бомби. У небі стрімко закружляли чайки, в Батька задзвеніло у вухах, аж він злякався. Молодший Брат підійшов до Батька з розчервонілим обличчям, очі його блищали. Батько зауважив, що такої сили заряд може спричинити поранення. «Я не хочу виробляти петарди, які можуть вибити дитині око», — сказав Батько. Молодший Брат мовчки повернувся на свій полігон і запалив ще одну «вишню». Здавалося, він стоїть під душем, підставляючи обличчя під струмені води. Він підняв руки — бомба вибухнула. Знову нахилився і підняв руки — бомба вибухнула. У небі стривожено кружляли птахи.

Хлопець сумував за Евелін. Вона ставала чимраз байдужішою до нього, а коли він надокучав їй своїм коханням, злилася. Незабаром у неї з'явився новий коханець — професійний танцюрист регтайму. Евелін залишила записку, що вони готують спільний номер. Молодший Материн Брат приніс до своєї кімнати в Нью-Рошелі скриньку, в якій були силуетні портрети та бежеві сатинові черевички, що їх Евелін викинула. Він назавжди запам'ятав, як вона колись стояла тільки в цих черевичках та білих гаптованих панчохах і, взявшись руками в боки, озирнулася на нього через плече. Повернувшись додому, він цілими днями лежав у ліжку. Потім схоплювався і ходив по кімнаті, затуливши долонями вуха та щось мугикаючи, бо йому вчувався її голос. Боявся навіть глянути на силуети. Він би з радістю набив своє серце порохом і підпалив. Одного ранку він прокинувся й відчув пахощі її тіла. Це було занадто. Молодший Материн Брат збіг сходами вниз і викинув пачку силуетів та сатинові черевички у відро для сміття. Потім поголився й пішов на фабрику фейєрверків і прапорів.

А силуетні портрети витяг із відра його племінник.

15

Хлопчик підбирав і беріг усе, що в домі викидали. Свою освіту він здобував досить своєрідно і жив потаємним інтелектуальним життям. Він ласо позирав на арктичні щоденники, та поки вони цікавили Батька, не зважувався читати їх. Малий підбирав тільки те, чим нехтували дорослі. Він уважно переглянув силуети, вибрав один і приколов його в своїй шафі для одягу. Це була дівчинка з густою шапкою волосся, яка, здавалось, наготувалася бігти. На ній були — як це типово для дітей бідняків — високі шнуровані черевики й обвислі шкарпетки. Решту силуетів хлопчик сховав на горищі. Він цікавився не тільки викинутими речами, але й несподіваними подіями та збігами обставин. У школі він нічого не вчив, але вважався непоганим учнем, бо його нічого не питали. Сива вчителька навчала їх декламації та змушувала виводити кривулі у зошитах, що нібито мало поліпшити їхню каліграфію. Вдома хлопчик любив читати книжки про мотогонщиків і рідко пропускав який випуск «Уайлд Уест Уіклі». Ці такі звичайні для його віку вподобання тішили батьків, а надто Матір. Вона-бо вважала сина трохи дивакуватим, і кожна ознака, що він хлопець нормальний, підбадьорювала її. Вона хотіла, щоб у нього були друзі. Батько досі не оговтався після своєї подорожі, а Молодший Материн Брат мав доволі власних турбот, отож тільки Дідусеві доводилося розвивати дивакуватість хлопчика, а вірніше — його незалежний дух.

Дідусь був дуже худий, сутулий, і від нього тхнуло пліснявою, — можливо, через те, що він рідко міняв одяг. Очі його весь час сльозилися. Він часто сідав у вітальні і переказував хлопчикові Овідія. То були історії про людей, що оберталися на звірів, дерева або статуї. Жінки ставали соняшниками, павуками, кажанами, пташками, чоловіки — зміями, свиньми, каменями і навіть прозорим повітрям. Хлопчик не знав, що то був Овідій, а якби й знав, то це б для нього мало важило. Розповіді Дідуся показували, що світ мінливий і все в ньому може ставати чимось іншим. Оповідаючи, дідусь непомітно для себе переходив з англійської на латину, неначе читав лекцію своїм студентам сорок років тому, отже, ніщо не уникало закону мінливості, навіть мова.

Для хлопчика Дідусь був викинутим скарбом. Він сприймав його розповіді як правду, як припущення, що можуть бути перевірені. На власному досвіді він знаходив докази мінливості і речей, і людей. Бувало, він дивився на щітку для волосся, і вона в цей час зсувалася з комода й падала на підлогу. Відчиняв вікно, і воно мало зачинитися саме тієї миті, коли він думав, що стало холодно. Він любив ходити в кіно до Нью-Рошельського театру на головній вулиці. Хлопчик знав принципи фотографії, але розумів також, що кіно можливе завдяки властивості людей, тварин та речей втрачати якусь частину себе, поставати у вигляді тіней і світляних відображень. Він зачаровано слухав грамофонну платівку і програвав її безліч разів, ніби хотів випробувати її здатність розмножувати подію.

Хлопчик став часто дивитись у дзеркало, мабуть, сподіваючись, що на очах станеться якась зміна. Але так і не зміг помітити, як підріс, навіть за останні кілька місяців, а волосся його потемнішало: Мати зауважила його надмірну уважність до своєї особи і сприйняла це як марнославність хлопчика, котрий почав дивитись на себе як на чоловіка. Звичайно, він уже виріс із матроських костюмчиків. Завжди стримана. Мати й тепер не сказала нічого, але була задоволена. Насправді ж він робив це не з марнославства, а тому, що дзеркало стало для нього засобом самороздвоєння. Він дивився, аж доки роздвоювався на два свої «я», що споглядали один одного, і вже годі було розібрати, де справжнє «я». Здавалось, він позбувся своєї тілесної оболонки. Переставав бути собою. А ще зазнавав запаморочливого відчуття, що він без кінця відокремлюється від самого себе. Він так цим захоплювався, що навіть при ясному розумі не міг позбутися свого стану. Щоб знову стати самим собою, він потребував якогось зовнішнього поштовху — якогось крику з вулиці або різкої зміни освітлення.

А що ж у цей час робив його Батько, колись огрядний самовпевнений чоловік, який повернувся худим, згорбленим і бородатим? І його дядько, що потроху лисів і ставав чимдалі працьовитішим? Одного дня біля підніжжя пагорба отці міста відкрили пам'ятник якомусь давньому голландському губернаторові. То був бронзовий чоловік із лютим обличчям, у чотирикутному капелюсі, плащі, панталонах та черевиках із пряжками. Вся родина ходила на нього дивитись. У міських парках були й інші пам'ятники, хлопчик знав їх усі. Він вірив, що статуї — це перетворені люди, а часом і коні. Зрештою, навіть пам'ятники не залишались однаковими. Вони змінювали колір і втрачали ті чи інші свої частини.

Для хлопчика було очевидно, що вічно невдоволений собою світ без кінця творить і переробляє себе.

Зима видалась незвичайно холодна й суха. Нью-Рошельські ставки стали чудовими ковзанками. По суботах і неділях Мати, Молодший Материн Брат та хлопчик катались на ковзанах на ставку в гаю біля Пайн-авеню, яка виходила на Броудв'ю. Молодший Материн Брат катався сам, їздячи урочисто й граційно, руки за спиною, голова трохи нахилена. Мати була в хутряній шапці й довгому чорному пальті, руки тримала в муфточці й каталася із сином, який підтримував її під руку. Вона сподівалась відвернути синову увагу від домашніх самоспоглядань на самоті. То була весела картина, коли на прозорому льоду каталися діти й дорослі з усієї околиці. Майоріли барвисті довгі шарфи, палали щоки й носи. Люди падали, сміялись і підводилися. Собаки, бігаючи за дітьми, відчайдушно намагалися встояти на кризі. Дехто штовхав поперед себе плетені з лози стільці на полозках для старих і боязких. Та хлопчик бачив тільки сліди від ковзанів, сліди минулих зустрічей та подорожей, що швидко зникають з пам'яті.

16

Цю саму зиму Тате з дочкою зустріли в промисловому місті Лоуренс, штат Массачусетс. Вони приїхали сюди восени, почувши, що тут є робота. Тате простоював біля ткацького верстата по п'ятдесят шість годин на тиждень. І платили йому за це неповні шість доларів. Мешкали вони в дерев'яному багатоквартирному будинку на горі. Грубки не було. Вікна кімнати виходили на смітник. Тате боявся, щоб дочка це стала жертвою місцевої босоти. Він відмовився записати її до школи — в Лоуренсі порушити закон було легше, ніж у Нью-Йорку,— і коли він ішов на роботу або ще кудись, дівчинка сиділа вдома. Після poботи Тате з годину гуляв із нею темними вулицями.. Дівчинка стала замисленішою. Трималась пряміше, й хода її робилась жіночнішою. Тате те із страхом бачив, що скоро дівчинка стане жінкою. В цей час їй дуже потрібні поради матері. Чи зможе вона сама пройти цю нелегку зміну? А потім, як він знайде їй чоловіка, чи схвалить дочка його вибір?

Похмурі дерев'яні будівлі стояли нескінченними шерегами. Тут мешкали вихідці з Європи — італійці, поляки, бельгійці, російські євреї. Вони часто сварилися між собою. Одного дня найбільший із заводів Американської Компанії, по виробництву вовни скоротив заробітну плату, і робітники захвилювались. Кілька італійців покинули свої машини і стали закликати робітників до страйку. Вони висмикували дроти й жбурляли у вікна шматки вугілля. Їхній приклад підходили. Здіймалася буря гніву. В усьому місті люди кидали машини. Масовий рух захопив і тих, хто ще вагався. За три дні в Лоуренсі не працювала жодна текстильна фабрика.

Тате нестямився з радості. «Ми мали померти від голоду або холоду, — сказав він дочці. — А зараз нас просто вб'ють». Проте з Нью-Йорка приїхали робітничі лідери і швидко надали страйкові організованого характеру. Було створено страйковий комітет, куди увійшли представники всіх національностей. Вийшла настанова для страйкарів; ніякого насильства. Тате брав доньку з собою і приєднувався до тисячних пікетів, які стояли навколо фабрики, масивної цегляної будівлі, що займала кілька кварталів. Вони стомлено плентались під холодним сірим небом. Вагоноводи дивилися з трамваїв на тисячі страйкарів, які мовчки місили сніг. Телефонні і телеграфні дроти вкрилися льодом. Біля фабричної брами стояли охоронці з гвинтівками і в плащах..