Розділ «Частина друга»

Регтайм [Всесвіт]

Вони вмилися в громадському туалеті. У станційному буфеті поснідали кавою з булочками і потім цілий день блукали вулицями Філадельфії. Було холодно, сяяло сонце. Вони роздивлялися вітрини магазинів, а коли в них змерзли ноги, зайшли погрітись до великого універмагу. В усіх його проходах юрмились покупці. Дівчинка з цікавістю, дивилась на дротяні кошички, які гойдались над прилавками на рухомих тросах. Кошички рухались від прилавків до каси й назад, перевозячи гроші та чеки. Продавці сіпали за дерев'яну ручку шворки, і кошички спускалися, смикали за інші — і вони піднімались. Манекени, схожі на дорослих ляльок, стояли в сатинових токах[15] та в крислатих капелюхах з егретками[16]. «За один такий капелюх треба віддати тижневий заробіток», — сказав Тате.

Потім вони знову блукали вулицями. Проминули якісь будівлі за залізними ворітьми, де вантажні машини виїжджали на платформи товарних складів. Вітрини компаній постачання та магазинів оптової торгівлі їх не зацікавили. Та ось увагу дівчинки привернула брудна вітрина, де було виставлено всякі дивогляди. То була вітрина компанії «Новинки поштою». На той час бізнесмени зрозуміли, що всякі дивовижі, зроблені у вигляді звичайних речей, можуть давати великий зиск. Там були сигарети-петарди, гумові троянди на лацкани піджаків, які чвиркали водою, коробочки з «чхальним» порошком, телескопи, що залишали синці під очима, колоди карт, які вибухали, всякі «гуркітливі пузирі» під подушечки на стільці, скляні прес-пап'є із зимовими краєвидами, на яких, коли їх струшувати, йде сніг, маленькі свинцеві дзвони свободи та мініатюрні статуї свободи, магічні персні, сірники, й авторучки, які вибухали, сонники, гумові єгипетські танцюристки, що виконували танець живота, годинники та яйця з вибухівкою.

Тате ще довго розглядав вітрину. Потім зайшов із донькою до магазину. Назустріч їм вийшов чоловік у строкатій сорочці з підв'язками на рукавах. Тате скинув капелюха і щось спитав у власника крамниці. Той люб'язно відповів: «Авжеж, давайте подивимось». Тате поставив доньчин ранець на прилавок і дістав із нього книжечку з силуетами ковзанярки. Потім швидко перепустив сторінки між великим і вказівним пальцями. Дівчинка їздила туди й сюди, робила вісімки, верталась, робила пірует і граційно кланялась. Власник магазину від здивування аж рота роззявив. «Ану дайте спробувати й мені», — попросив він.

За годину Тате вийшов на вулицю, маючи двадцять п'ять доларів, готівкою і угоду на виробництво ще чотирьох таких книжечок по двадцять п'ять доларів кожна. «Компанія Новинок Франкліна» надрукує ці книжечки і включить у свою серію дивовижних речей. У контракті вони називалися «кіно-книжка». «А тепер,— сказав Тате дівчинці,— ми знайдемо пансіон у гарному районі, потім поїмо і приймемо гарячу ванну».


18


Отак художник підлаштував своє життя під закони ділової Америки. Тут страйкували і вмирали робітники, а на вулицях міст бідні торговці пекли у відрах із розжареним вугіллям солодку картоплю і продавали її по одному-два пенні. Усміхнений шарманщик міг набрати повну чашку монет. Скрипаль Філ повідрізав пальці на своїх рукавичках і, стоячи під снігопадом, грав під освітленими вікнами особняків. Касир Франк широко розплющеними очима дивився, як промчала на баскому коні дочка маклера з Уолл-стріту. В кожному місті був свій апарат для продажу прохолодних напоїв і морозива на стойці з бельгійського мармуру. Дантист Паркер рекламував свій метод безболісного лікування зубів. У Хайленд-парку, штат Мічіган, з'явився перший автомобіль «Моделі Т»: він щойно зійшов із конвейєра і стояв тепер на травичці просто неба. Автомобіль був чорний, незграбний, із великими колесами. Його конструктор у збитому на потилицю котелку, дивився на нього звіддалік, пожовуючи соломинку. В лівій руці він тримав годинника. Наймаючи безліч людей, переважно іммігрантів, він дійшов висновку, що люди — це йолопи, які не вміють влаштувати своє життя. Він додумався розбити процес складання автомобілів на найпростіші операції, які міг би виконувати останній дурень. Замість навчати одного робітника безлічі операцій, щоб він потім бігав туди й сюди, вибираючи потрібні йому деталі, чом не поставити його на місці, щоб він робив одну й ту саму операцію на конструкціях, які проходитимуть повз нього на рухомій стрічці. В такий спосіб розумові здібності робітника не переобтяжуватимуться. «Хто вставляє болт, не повинен наживляти гайку,— казав винахідник своїм колегам.— А хто наживляє гайку, не повинен загвинчувати її». Він умів чітко висловлювати свої думки. На цю ідею його наштовхнули відвідини концерну по виробництву яловичини: він запам'ятав, як пересувалися за допомогою блоків підвішені на стропах коров'ячі туші. Пересунув язиком соломинку з одного кутка рота в другий. Знову подивився на годинник. Його геніальність почасти була ще й у тому, що він видавався своїм підлеглим та конкурентам не таким кмітливим, як вони. Провів по траві носком черевика. Рівно за шість хвилин після того, як із конвейєра зійшла перша машина, з'явилася достоту така сама друга; на мить застигла під холодним вранішнім сонцем і скотилась до першої. Генрі Форд був колись пересічним автомобільним промисловцем. Тепер же він хвилювався, можливо, більше, ніж будь-хто до нього, ба навіть Томас Джефферсон. Адже це він винайшов спосіб виробляти масово однаковісінькі машини. Його адміністратори, менеджери, асистенти скупчилися довкола і палко його вітали. На очах у них блищали сльози. Він відвів на всі ці сентименти рівно шістдесят секунд. Потім відіслав усіх на робочі місця. Форд знав, що процес ще треба вдосконалювати. Регулюючи швидкість рухомих стрічок, можна регулювати продуктивність праці робітників. Він не хотів, щоб робітник надто схилявся або відступав більше, ніж на крок, від свого робочого місця. У робітника має бути зайнята кожна секунда і не повинно бути жодної незайнятої. Виходячи з цього, Форд створив остаточні засади промислового виробництва: не лише однакові деталі готової продукції повинні бути взаємозамінними, а й люди, які виробляють ці деталі. Незабаром він уже випускав на масовий ринок по три тисячі машин щомісяця. Йому судилося прожити довге й діяльне життя. Форд любив пташок та звірів, і одним із його кращих друзів був Джон Берроуз[17] старий натураліст, який вивчав скромних мешканців лісу — бурундуків, єнотів, канарок, волові очка, чікаді[18].


19


Але досягнення Форда не підняло його на вершину піраміди бізнесу. Тільки одна людина посідала це високе місце.

Контори компанії Дж. П. Моргана розташувалися на Уолл-стріт, 23. Якось уранці великий фінансист приїхав на службу в синьому костюмі, чорному пальті з смушковим коміром і в циліндрі. Він любив одягатися трохи старомодно. Виходячи з машини, Морган заплутався у віконній шторці. Один із багатьох банкових службовців, які вибігли зустрічати Моргана, розплутав шторку і повісив її на перекладину на внутрішньому боці дверцят. Шофер подякував йому, а Моргай у щільному кільці асистентів, помічників і навіть кількох постійних клієнтів зайшов до банку. Він носив ціпок із золотою головкою. Сімдесятип'ятирічний Морган був огрядний чоловік шести футів на зріст, з рідким сивим волоссям, білими вусами і близько посадженими, несамовитими очима, що свідчили про психопатологію його волі. Приймаючи шану від своїх службовців, він прямував до свого кабінету — скромної кімнати зі скляними стінами, звідки він усіх бачив і де всі бачили його. Йому допомогли роздягнутись. На ньому був високий комірець і широкий шарф, зав'язаний на шиї. Сівши за стіл, він не став, як звичайно, переглядати рахунки вкладників, а попросив своїх людей негайно організувати зустріч з отим хлопцем. Як там, у біса, його звуть? Так, так, отим автомеханіком. Фордом.

Він відчув у винаході Форда ту саму пристрасть до порядку, що й у нього. Вперше він зрозумів, що на світі, окрім нього, існує ще хтось. Пірпонт Морган був класичним американським героєм, людиною, народженою для незліченного багатства. Наполегливою важкою працею та невблаганністю він збільшив родинний статок до нескінченності. Він контролював сімсот сорок двох директорів у ста дванадцяти акціонерних товариствах. Завдяки його позиції уряд США одного разу був урятований від банкрутства. Коли 1907 року зчинилася валютна паніка, він викинув для підтримання курсу долара на сто мільйонів золота. У власних залізничних вагонах та на своїх яхтах він перетинав усі кордони і всюди почувався вдома. Морган був монархом невидимого міжнародного королівства капіталу, суверенітет якого було всюди гарантовано. Управляючи ресурсами, проти яких королівські здавалися жебрацькими, він був своєрідним революціонером, який території залишав президентам і королям, а сам володів їхніми залізницями, морськими шляхами, банками, трестами, фабриками й заводами. Роками він оточував себе друзями та знайомими і завжди пильно придивлявся до кожного, підозрюючи, що вони ставляться до нього далеко не з такою повагою та прихильністю, як удають. Він був постійно розчарований. Усюди чоловіки схилялися перед ним, а жінки ганьбили себе. Він, як ніхто інший, знав холод і порожнечу пустельних просторів безмежного успіху. Звичайна розумова діяльність за останні п'ятдесят років зробила його генієм національного бізнесу, але сам він вважав, що для людства це не означає нічого. Тільки одна річ нагадувала Пірпонтові Моргану, що він людина, — хронічне захворювання шкіри на його носі, який скидався на велетенську полуницю-рекордистку, вирощену каліфорнійським чаклуном садівництва Лютером Бербанком. Ця біда прийшла до Моргана ще в молоді роки. І що старішим та багатшим він ставав, то більшим робився і його ніс. Морган навчився осаджувати людей поглядом, коли вони дивились на його ніс. Але й сам щоранку роздивлявся його в дзеркалі; ніс і справді був огидний, але це його навіть тішило. Йому здавалося, що з кожним його надбанням, кожною успішною операцією на носі розквітав ще один яскраво-червоний пухирець. Його найулюбленішим твором був роман Натаніеля Готорна «Родимка», в якому оповідалось про надзвичайно вродливу жінку, справжню красуню, але з родимою плямою на щоці. Її чоловік, учений-дослідник, примусив дружину випити ліки проти цієї родимки. Вона випила, і пляма поволі стала зникати. Та коли зникла й остання цяточка, жінка померла. Для Моргана потворність його страшного носа була печаттю божою, гарантією його життєздатності.

Колись, багато років тому, він влаштував обід у себе вдома на Медісон-авеню. Гостями були дюжина наймогутніших людей Америки. Йому здавалося, що від такого скупчення мозкової енергії можуть похитнутися стіни його дому. Рокфеллер дуже здивував господаря, сказавши, що страждає від хронічного запору і чимало своїх справ обмірковує у вбиральні. Карнегі дрімав над своїм бренді. Гарріман молов дурниці. Зібравшись в одній кімнаті, ця еліта бізнесу не мала про що говорити. Як вони вразили його! Серце його стислося від страху, а мозок відчув електричні струми космічної порожнечі. Він звелів слугам увінчати голови гостей лавровими вінками. І дюжина наймогутніших верховодів Америки, усі до одного, стали схожі на конячі зади. Але багатство сповнювало їх пихи, і вони вірили, що в цих безглуздих вінках є якийсь смисл. Жодна з жінок і не подумала засміятись. Ці старі відьми сиділи на своїх широких завинутих у парчу сідницях і світили декольте, під якими обвисали безформні груди. В очах — жодної іскорки гумору. Вони були законними дружинами славетних чоловіків, чиї неймовірні успіхи вичавили з їхніх тіл будь-які ознаки життя. Морган ховав свої почуття під суворим виразом обличчя. Спалахнув магній — і фотограф зафіксував урочисту подію.

Сівши на пароплав «Океанік» компанії «Уайт-Стар», Морган утік до Європи. Він об'єднав компанії «Уайт-Стар», «Ред-Стар», «Емерікен», «Домініон», «Атлантік Тренспорт» і «Лейленд» у єдину корпорацію, в якій налічувалося сто двадцять океанських лайнерів, йому не було рівних ні на суші, ні на морі. Вночі він стояв біля поручнів пароплава, не бачив моря, але чув, як важко здіймаються хвилі. Море й небо зливалися в одну чорну ніч. Чайка виринула з темряви й сіла на поручень за кілька Кроків од цього. Можливо, її принадив Морганів ніс. «Я не маю собі рівних»,— сказав він пташці. І це справді було так. Морган зумів піднятися над світом. Саме це накладало на нього страшну відповідальність — підтримувати ілюзії інших людей. Для свого Єпископального братства він побудував собор святого Джона на 110-й вулиці в Нью-Йорку на Весті. Для дружини та своїх дорослих дітей він був прикладом справжнього сім'янина. Заради престижу Америки він жив з такою розкішшю, на яку тільки був спроможний: обідав із королями, купував твори мистецтва у Римі й Парижі, проводив час із найпершими красунями на середземноморських курортах.

Морган чесно виконував свій обов'язок. Шість місяців на рік він жив у Європі, з почестями переїздив з країни в країну. Трюми його кораблів були набиті колекціями картин, рідкісних манускриптів, першовидань, виробами з нефриту та бронзи, автографами, гобеленами, кришталем. Він задивлявся в очі бюргерів Рембрандта та прелатів Ель Греко, силкуючись побачити святу правду, яка змусила б його впасти навколішки. Перегортав рідкісні ілюстровані середньовічні біблії, неначе струшував порох із божого міста. Відчував, що в минулому криється щось таке, чого він не годен збагнути, а сучасність приречена на банкрутство. Він же був тільки сучасністю. Платив хранителям музеїв, щоб ті знаходили для нього рідкісні твори мистецтва, наймав учених, щоб вони розповідали йому про давні цивілізації. Ознайомився з фламандськими гобеленами. Вивчав римські скульптури. Ходив по Акрополю, підгилюючи камінці, що валялися під ногами. Його розпачлива самоосвіта неминуче мала зупинитися на давньоєгипетській цивілізації, яка вважала, що світ не змінюється і по смерті настає відродження. Морган був у захваті. Його життя сповнилося нового змісту. Він фінансував археологічні експедиції Метрополітен-музею до Єгипту. Стежив за появою з піску кожного нового списа, амулета чи поховального глека з нутрощами. Пірпонт Моргай поїхав у дельту Нілу, де щоранку випливає над обрієм сонце, а річка щороку виходить із берегів. Вивчав ієрогліфи. Одного вечора в Каїрі вийшов із готелю і на спеціальному маршрутному трамваї проїхав сім миль до Великих Пірамід. У блакитному сяйві місяця він почув від місцевого гіда про мудрість великого Озіріса, про те, що існує богорівне плем'я героїв, які знов і знов народжуються в кожну епоху, щоб допомагати людству. Ця ідея приголомшила Моргана. Що більше він про це думав, то ймовірнішою здавалась вона йому. Повернувшись до Америки, він почав думати про Генрі Форда. Не тішив себе ілюзією, що Форд — джентльмен. Цей кмітливий провінціал не більш освічений, ніж цурпалок дерева. Та Морганові здавалося, що Форд править людьми достоту за принципами фараонізму. І не тільки це: пильно роздивившись фотографії автомобілепромисловця, Морган виявив, що той надзвичайно схожий на Сеті Першого, батька Рамзеса Великого. Мумія Сеті Першого збереглася найкраще з усіх тих, що були розкопані у фіванському некрополі, в Долині Царів.


20


Нью-Йоркська резиденція Моргана була на Маррей-Хілл, у величному розкішному особняку, що стояв на розі Медісон-авеню та З6-ї вулиці. Поряд біліла мармурова Бібліотека Моргана, де господар зберігав тисячі книг і творів мистецтва, придбаних під час його подорожей. Її спорудив Чарльз Маккім, партнер Стенфорда Уайта, у стилі італійського Ренесансу. Будівлю було складено з Мармурових блоків, щільно пригнаних один до одного — без вапняного розчину. Того дня, коли Генрі Форд приїхав на ленч, вулиці покривав сніг, темніший, ніж стіни бібліотеки. Сніг приглушував шарудіння коліс. Вхід до резиденції стеріг полісмен. На протилежному тротуарі і на кожному розі 36-ої вулиці та Медісон-авеню стояли купки перехожих. Піднявши коміри пальт» вони з цікавістю розглядали дім великої людини.

Морган влаштував легкий ленч: черепашачий суп, біле вино «монтраше», м'ясо ягняти, свіжі помідори, салат з ендевії[19], пиріг із ревенем під густим кремом і кава. Розмовляли за ленчем мало. Обслуговування було як у казці. Двоє слуг Моргана подавали й прибирали страви так непомітно, аж здавалося, ніби це робиться без участі людини. Форд їв багато, проте до вина не доторкнувся. Закінчив їсти раніше, ніж господар. Помітивши крихту на скатертині, поклав її на блюдце для кофейної чашки.

Після ленчу Морган запропонував Фордові пройти до бібліотеки. Вони вийшли з їдальні й попрямували через темну, схожу на приймальню кімнату, де сиділо троє-четверо людей, що сподівалися заволодіти кількома хвилинами з часу Пірпонта Моргана. То були його адвокати. Вони мали проконсультувати Моргана щодо його майбутнього виступу перед Комітетом у справах банків та фінансів Палати представників, який на той час засідав у Вашінгтоні і розглядав можливість існування у Сполучених Штатах валютних трестів. Морган жестом дав зрозуміти адвокатам, які, побачивши його, скочили на ноги, що вони зараз не потрібні. Там був також торговець творами мистецтва у візитці, який навмисне приїхав з Рима, щоб побачитися з Морганом. Торговець підвівся тільки для поклону.

Уся ця сцена не проминула уваги Форда. Він був людина проста, однак його анітрохи не вразила оця імперія, що відрізнялася від його власної тільки стилем. Морган привів його до західної зали бібліотеки. Вони сіли коло великого, у людський зріст каміна.

— Сьогодні тільки й грітися біля каміна, — сказав Морган.

Форд погодився. Подали сигари. Форд відмовився. Подивився на стелю й відзначив подумки, що вона покрита позолотою. Стіни були обтягнені червоною камкою[20]. На стінах у важких рамах під склом висіли химерні картини, написані у жовтих тонах,— зображення людей, схожих на святих, увінчаних німбами. Форд подумав, що нині картини пишуть тільки святі. Була там і мадонна з дитиною. Він пробіг пальцями по червоному плюшевому підлокітнику свого крісла.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Регтайм [Всесвіт]» автора Едгар Л. Доктороу на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга“ на сторінці 3. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи