Розділ «XXVII»

— На старість іще кавалером стану, Пат.

Не знаю, що на нас найшло. Напевно, це все від того триклятого поїзда, що тільки-но відійшов. Воно подіяло на нас, як олов'яна тінь, як злий вітер, що зривав усе, що ми з такою силою хотіли втримати. Чи не перетворилися ми на дітей, які заблудилися, потрапили у безвихідь і хотіли виказати свою хоробрість?

— Ходімо швидше вип'ємо трохи, — запропонував я.

Вона хитнула головою. Ми зайшли до першого кафе і сіли за вільний стіл біля вікна.

— Ти що хочеш, Пат?

— Рому, — відповіла вона, поглянувши на мене.

— Рому, — повторив я і схопив її руку під столом.

Вона міцно притиснула руку до моєї долоні.

Принесли ром. Це був баккарді з лимоном.

— За тебе, мій вірний коханий, — сказала Пат, підіймаючи чарку.

— Мій старий, вірний друг! -відповів я.

Ми посиділи ще трохи.

— Як дивно іноді буває, га?- промовила Пат.

— Так. Іноді таке находить… Але знову минає.

Вона кивнула. Ми пішли далі, щільно притулившись одне до одного. Повз нас топали запряжені в сани коні, від них здіймалася пара. Пройшли стомлені, засмаглі на сонці лижники, команда хокеїстів у біло-червоних светрах; від них пашіло здоров'ям.

— Як ти себе почуваєш, Пат? — спитав я.

— Добре, Роббі.

— Ми ще покажем, на що ми здатні, правда?

— Так, любий. — Вона притиснула до себе мою руку.

Вулиця спорожніла. Вечірня зоря ніби рожевою наміткою вкрила засніжені гори.