Розділ «XXVII»

— Пат, — сказав я, — ти ж зовсім не знаєш, яка сила грошей у нас. Кестер прислав…

Вона зупинилась.

— Та це ж чудово, Роббі. Тоді ми ще якось виберемося на люди, але по-справжньому.

— Безумовно, — сказав я. — Скільки захочемо.

— Тоді підемо в суботу до курзалу. Там відбудеться останній великий бал цього року.

— Але ж тобі не можна виходити увечері.

— Більшість хворих не мають дозволу, а все ж виходять.

Я замислився. Побачивши вираз сумніву на моєму обличчі, вона сказала:

— Роббі, весь час, коли тебе не було тут, я робила все, що мені приписували. Я вся перетворилася на полохливий рецепт, не більше. Нічого не допомогло. Мені стало гірше. Не перебивай мене, я знаю, що ти хочеш сказати. І я знаю, до чого все йде. Але той час, який ще лишився мені, цей час із тобою — дозволь мені робити, що я хочу.

Її обличчя, осяяне призахідним сонцем, почервоніло. Воно було серйозне і спокійне, сповнене глибокої ніжності. «Про що це ми розмовляємо? — думав я. У мене пересохло в роті. — Це ж неприпустимо, щоб ми отак стояли й говорили про щось таке, чого не може бути, не повинно бути. Адже це Пат, це вона сказала ці слова так спокійно, майже без суму в голосі, ніби проти цього вже нічого не вдієш, ніби вже нема навіть найменшої крихти обманливої надії, — це ж Пат, сливе дитина, яку я повинен захищати, Пат, яка раптом стала від мене така далека, свідома й покірна тому безіменному, потойбічному…»

— Ти не повинна говорити про подібні речі, — нарешті пробурмотів я. — Я ж лише мав на увазі, що ми могли б спершу запитати лікаря.

— Ми більше нікого не питатимем, нікого! — Вона хитала красивою, маленькою голівкою й закоханими очима дивилась на мене. — Я більше нічого не хочу знати. Я лише хочу бути щасливою.

Увечері в коридорах санаторію люди бігали одне до одного й шепталися. Прийшов Антоніо і приніс запрошення. Мала відбутися вечірка в палаті одного росіянина.

— А хіба мені можна отак просто піти з вами? — спитав я.

— Тут? — перепитала Пат. — Тут можна багато чого, що в іншому місці взагалі виключається, — сказав Антоніо посміхаючись.

Росіянин був чорнявий, літній чоловік. Він займав дві кімнати, застелених килимами. На якійсь скрині стояли пляшки з горілкою. В кімнаті було напівтемне, горіли тільки свічки. Серед гостей була одна красива, молода іспанка. Мали відсвяткувати її день народження. Якийсь своєрідний настрій створювали ці кімнати, освітлені мерехтливими вогниками. Півсвітлом і незвичайним братським єднанням людей спільної долі вони нагадували бліндаж.

— Що ви хочете випити? — спитав мене росіянин.

У нього був досить приємний, грудний голос.

— Що у вас є.

Він дістав пляшку коньяку і карафку горілки.