Розділ «XXVII»

Я знизав плечима. Для чого пояснювати йому, що він, певно, не знайде ніякої. Він досить швидко і сам переконається в цьому.

— У вас є якісь зв'язки, друзі абощо? — спитав я.

— Друзі… гм, та ви ж самі знаєте. — Він в'їдливо посміхнувся: — Якщо ви раптом лишилися без грошей, вони поскакають геть, як блохи з дохлого собаки.

— Тоді вам буде нелегко.

Він наморщив лоба:

— Не уявляю, як воно буде… У мене лишилося всього кілька сот марок. Я ж нічого не вчився, хіба що витрачати гроші. Мій професор, здається, мав рацію, хоча і в інший спосіб… я таки відправлюсь на той світ через два роки… хоча, можливо, від кулі…

Мене раптом охопив безрозсудний гнів на цього недоумкуватого базіку. Хіба він досі не зрозумів, що таке життя? Поперед мене йшла Пат з Антоніо, я бачив, як повужчала шия Пат в пазурах хвороби, я знав, як вона любила життя, і я б міг у цю мить убити Рота, коли б від цього могла видужати вона.

Поїзд рушив. Рот махав нам капелюхом. Ті, що лишилися, кричали йому вслід всяку всячину і сміялись. Одна дівчина, спотикаючись, трохи пробігла за поїздом і зривистим, слабим голосом кричала:

— До побачення! До побачення!…

Потім повернулась назад і залилася сльозами. Всі зніяковіли.

— Ей! — гукнув Антоніо. — Хто плаче на вокзалі, мусить платити штраф. Такий старий санаторний закон! Штраф до каси наступного свята!

Він широким жестом простягнув руку. Знову всі засміялись. Дівчина теж посміхнулася крізь сльози, що заливали її нещасне, загострене обличчя, і вийняла з кишені пальта потертий гаманець.

Мені вже несила було зносити це видовище. Оці обличчя навколо, це ж зовсім не сміх, це судорожна, болісна веселість, якісь гримаси.

— Ходімо, — сказав я Пат, міцно взявши її під руку.

Ми мовчки йшли вздовж вулиці села. Біля ближчої кондитерської я зупинився і взяв коробку цукерок.

— Смажений мигдаль, — сказав я, подаючи їй пакунок. — Ти ж любиш його, правда?

— Роббі… — мовила Пат. Її губи дрижали.

— Хвилиночку, — відповів я і швидко пішов до сусіднього магазина квітів. Якомога спокійніше я вийшов звідти з букетом троянд.

— Роббі… — зворушено вимовила Пат.

Я дещо жалісно посміхнувся: