Розділ «XXVII»

«Це так, — подумав я, — зрештою, що нам усім ще лишається в житті…»

— Давайте спробуєм? — спитав Антоніо, спершись на лижні палки.

— Давайте.

Він показав мені, як прикріпляти лижі і як тримати рівновагу. Це було неважко засвоїти. Я частенько падав, але поступово звик і в мене теж почало трохи ладитись.

Через годину ми припинили тренування.

— Досить, — мовив Антоніо. — Ви й так сьогодні ввечері будете відчувати свої м'язи.

Відв'язуючи лижі, я відчув, як сильно в мені пульсувала кров.

— Добре, що ми з вами зробили вилазку, Антоніо, — сказав я.

Він кивнув:

— Це ми можемо робити щоранку. Зовсім інші думки викликає така прогулянка.

— Може, зайдемо кудись трошки вип'єм? — запропонував я.

— Можна. У Форстера по бокалу дюбоне.

Ми випили дюбоне і пішли нагору до санаторію. Секретарка в канцелярії повідомила, що до мене приходив листоноша, переказував, щоб я прийшов на пошту. Там для мене мусять бути гроші. Я глянув на годинник. У мене ще був час, і я пішов назад. На пошті мені виплатили дві тисячі марок. При тому ще був лист від Кестера. Він писав, щоб я не турбувався, що в нього є ще гроші. Досить мені лише написати йому…

Я закляклим поглядом дивився на гроші. І звідки він їх добув, та ще так швидко? Адже мені були відомі наші джерела. І раптом я збагнув. В моїй уяві постав авто гонщик-аматор, конфекціонер Больвіс; я пригадав, як увечері перед баром, він, програвши парі, заздрісно і жадібно постукував «Карла», а потім і сказав: «На цю машину я завжди покупець». Ай-ай-ай!… Кестер продав «Карла»! Ось звідки так раптом гроші! Того «Карла», про якого він сам сказав, що краще втратить руку, ніж машину. Значить, «Карла» у нас вже нема. Тепер він у товстих руках фабриканта готового одягу, і Отто, який розпізнавав «Карла» на слух за кілометри, буде слухати, як він виє на вулицях, мов собака, що втратив хазяїна.

Я сховав лист Кестера і маленький пакуночок з ампулами морфію в кишеню і все ще стояв безпорадний перед віконечком пошти. Найкраще було б негайно відіслати гроші назад, але я не міг: вони були нам потрібні. Я розгладив купюри і сховав у кишеню. Потім вийшов на вулицю. Прокляте життя, відтепер я обминатиму кожну машину. Автомашини — друзі, а «Карл» нам був більше, ніж друг. Він був товаришем у борні! «Карл» — привид шосейних доріг… Ми були нерозлучні: «Карл» і Кестер, «Карл» і Ленц, «Карл» і Пат. У безсилому гніві я пхнув ногою сніг. Ленц був мертвий. «Карла» ми втратили. А Пат? Невидющими очима я втупився в небо, в сіре, безкрає небо безпутного бога, який видумав життя і смерть для власної розваги.

Надвечір вітер раптово змінив напрям, стало ясніше й холодніше, і ввечері Пат покращало. На другий день їй дозволили встати, а через кілька днів, коли від'їжджав Рот, той чоловік, що вилікувався, вона могла вже разом з усіма поїхати на вокзал.

Ціла юрба проводжала Рота. Це тут був такий звичай, коли хто від'їжджав. Сам Рот був не дуже веселий, йому по-своєму не повезло. Два роки тому на запитання, скільки йому ще жити, якийсь відомий фахівець заявив: щонайбільше два роки, коли він ретельно дотримуватиметься режиму. Для обачності він тоді розпитав ще й іншого лікаря, щоб той по совісті сказав йому всю правду. Той дав йому ще менше. У відповідь на це Рот перевів своє майно на гроші й розподілив на два роки, зовсім не турбуючись уже про лікування хвороби, його доставили в санаторій з сильною кровотечею. Він важив тоді дев'яносто фунтів. Тепер важив сто п'ятдесят і настільки поздоровішав, що міг знову повернутися додому. Але грошей у нього вже не було.

— Ну що я тільки там робитиму? — сказав він, звертаючись до мене, і почухав свою рудоволосу голову. — Ви ж тільки-но звідти, як воно там?

— Там багато дечого змінилось, — відповів я, розглядаючи його кругле, одутле обличчя з білястими віями. Він видужав, хоча його вважали безнадійним; крім цього, мене в ньому ніщо не цікавило.

— Я змушений буду шукати собі якусь службу, — сказав він. — Як тепер там з роботою?