Розділ «XVII»

Ми зайшли до її кімнати. Надворі був ранній світлий вечір. На столі стояла скляна ваза з блідорожевими трояндами. Пат підійшла до вікна й виглянула на вулицю. Потім обернулася до мене.

— Скільки часу ми, власне, не були тут, Роббі?

— Рівно вісімнадцять днів.

— Вісімнадцять днів… А мені здається, ніби значно довше.

— Мені також. Але це так буває завжди, коли залишаєш домівку.

Вона похитала головою.

— Думаю, що не завжди…

Пат відчинила двері на балкон і вийшла. На балконі стояв, притулений до стіни, складений білий шезлонг. Вона присунула його до себе і хвилину мовчки дивилась на нього.

Коли Пат знову ввійшла до кімнати, її обличчя змінилося, очі потемнішали.

— Поглянь на троянди, — сказав я. — Це від Кестера. Тут ось навіть його візитна картка.

Вона взяла картку, потім знову поклала її на стіл. Поглянула на троянди, але мені було ясно, що вона ледве помітила їх. її думки були ще біля шезлонга. Сподівалась було, що втекла від нього, а тепер він, певно, знову ставав часткою її життя.

Я дав їй спокійно подумати, не сказав нічого. Відвертати її від думок не було ніякого сенсу, їй треба було справитися з ними, і краще, щоб це відбулося в моїй присутності. Ті думи можна було, щонайбільше, відігнати моїми словами на якийсь час, та вони колись знову прийдуть, і тоді, можливо, їй буде ще тяжче.

Пат якийсь час постояла, спершися руками на стіл, з похилою головою. Потім випрямилась і глянула на мене. Я мовчав. Вона поволі обійшла круг столу і поклала свої руки мені на плечі.

— Ти в мене герой, — сказав я.

Вона прихилилась до мене. Я міцно обняв її.

— А тепер займемось ділом, так?

Вона кивнула. Потім рукою відкинула назад своє волосся.

— Це на мене найшло на хвилинку, Роббі.

— Розумію.

В двері постукали. Ввійшла служниця і вкотила чайний столик.