Розділ «XVI»

— Ні, я знаю цей мотор.

Він роздратовано поглянув на мене. Видно, вважав себе за знавця автомобілів. З Пат він поводився терпеливо й обережно, як мати; але тільки-но я починав говорити про авта, він метав іскри крізь окуляри і давав зрозуміти, що він це знає краще.

— Неможливо, — кинув він і знову пішов до кімнати.

Я лишився надворі. Я тремтів від хвилювання.

— «Карл»! «Карл»! — повторяв я. Тепер чергувалися приглушений гуркіт і завивання — певно, машина була в селі, з божевільною швидкістю мчала між будинками. Завивання стало тихішим; вона була за лісом… аж ось гуркіт знову почав наростати, шалено, бурхливо, радісно, яскрава смуга прорізала туман… Сліпучі фари, розкоти грому… Розгублений лікар стояв біля мене. В ту ж мить нас осліпило близьке світло прожекторів, і машина, заскреготавши, рвучко зупинилась перед садовими ворітьми. Я кинувся до неї. Професор уже виходив з машини. Він, не дивлячись на мене, попрямував до лікаря. За ним ішов Кестер.

— Ну, як вона? — спитав він.

— Кровотеча…

— Це буває, — сказав він, — тобі ще нема чого боятись.

Я мовчки поглянув на нього.

— У тебе є сигарета? — спитав він.

Я подав йому одну.

— Добре, що ти приїхав, Отто…

Він курив, глибоко затягуючись.

— Вирішив, що так буде краще.

— Ти дуже швидко їхав.

— Та нічого. Тільки трохи туман заважав.

Ми сиділи на лаві поруч і чекали.

— Ти гадаєш, вона житиме? — спитав я.

— Звичайно. Кровотеча- це ще не страшно.

— Вона мені ніколи нічого не говорила про це.