Розділ «XVI»

Я більше не міг витримати напруження. Вийшов на повітря. Надворі слався туман. Вдалині шуміло море. З дерев крапало. Я огледівся довкола. Тепер я вже не був самотній. За обрієм, на півдні, десь уже ревів мотор. За туманами по блідому шосе мчала допомога, фари бризкали світлом, свистіли скати, дві руки, мов залізні, тримали кермо, двоє очей свердлили темряву — упевнено, холоднокровне, — очі мого друга…

Пізніше Жафе розповів мені, як воно було.

Зразу ж після мого дзвінка Кестер подзвонив Ленцу, щоб той був напоготові. Потім узяв «Карла» і разом з Ленцом помчав до клініки Жафе. Чергова сестра висловила припущення, що професор пішов повечеряти. Вона назвала Кестеру кілька ресторанів, у яких міг бути Жафе. Кестер поїхав. Він не зважав ні на яку сигналізацію — його не турбували поліцаї, що бігли за машиною. Він пустив «Карла», як добре натренованого коня, крізь потік міського транспорту, обганяючи все на своєму шляху. В четвертому ресторані знайшов професора.

Жафе миттю зрозумів, у чому справа. Він залишив свою вечерю і пішов з Кестером. Вони під'їхали до його квартири, щоб захопити з собою необхідні речі. Це був єдиний відтинок шляху, де Кестер, хоч їхав досить швидко, але не гнав так шалено, як пізніше. Він не хотів передчасно лякати професора. По дорозі Жафе спитав, де лежить Пат. Кестер назвав населений пункт кілометрів за сорок від міста. Йому було важливо затримати професора в машині, а все інше потім піде само собою. Спаковуючи свій саквояж, Жафе дав Ленцу вказівки, що передати по телефону. Потім сів до Кестер а в машину.

— Це небезпечно? — спитав Кестер.

— Так, — відповів Жафе.

В ту ж мить «Карл» перетворився на білого привида.

Він рвонувся з місця і понісся, як вітер. Він протискувався між машинами, їхав двома колесами на тротуарі, гнав у забороненому напрямі вулицями одностороннього руху, вишукуючи найкоротший шлях за місто.

— Ви збожеволіли! — гукнув професор. Кестер саме проскочив під високими передніми амортизаційними шинами омнібуса, на мить зменшив газ і знов натиснув на акселератор так, що мотор аж завив.

— Їдьте повільніше! — кричав лікар. — Яка вам користь, якщо ми потрапимо в аварію.

— Не буде ніякої аварії.

— Якщо ви і далі так їхатимете, то за дві хвилини…

Кестер ривком повернув машину ліворуч, переганяючи трамвай.

— Не буде ніякої аварії. — Він саме мав проскочити на довгу вулицю. Кинув погляд на лікаря: — Я сам знаю, що повинен вас живим і неушкодженим доставити на місце. Нехай вас не турбує, що я так їду.

— Але яка вам вигода від такої гонки! Виграєте якихось кілька хвилин…

— Ні, — відповів Кестер, даючи дорогу машині, навантаженій каменем, — нам ще їхати двісті сорок кіло метрів.

— Що-о?…

— Так. — Машина крутнула вбік і проскочила між пікапом і автобусом. — Я не хотів вам казати цього раніше.

— Це не має значення, — бурчав Жафе, — я не міряю своєї допомоги на кілометри. Завертайте на вокзал. Залізницею ми доїдемо скоріше.

— Ні. — Кестер уже досяг передмістя. Вітер зривав йому слова з уст. — Я вже довідався… Поїзд буде не скоро… — Він знову поглянув на Жафе, і лікар, мабуть, щось помітив на його обличчі.