Розділ «XVI»

— Напевно.

Я прокинувся від неспокійного півсну. Надворі сіріло й було досить холодно. Кестер уже не спав.

— Ти не спав, Отто?

— Ні, спав.

Я виліз з машини і стежкою пробрався через сад під вікно. Нічна лампочка ще горіла. Пат лежала в постелі з заплющеними очима. У мене промайнула страшна думка, що вона, може, вже мертва. Але потім я помітив, як ворухнулась її права рука. Вона дуже зблідла. Але крові вже не видно було. Ось вона знову поворухнулась. В ту ж мить Жафе, що спав на другому ліжку, розплющив очі. Я миттю відступив назад і заспокоївся; він був насторожі.

— Думаю, нам краще забратись звідси, — сказав я Кестеру, — а то він подумає, що ми контролюєм його.

— Там усе в порядку? — спитав Отто.

— Оскільки можна побачити в вікно, так. А у професора правильний сон. Може хропти під ураганним вогнем, але прокидається, коли миша зашкряботить біля його торби з хлібом.

— Ми можем піти скупатися, — сказав Кестер. — Чудове тут повітря. — Він потягся.

— Сходи, — сказав я.

— Ходімо разом, — запропонував він.

Сіре небо розверзлось. Оранжово-рожеві смуги простяглися знизу вверх. На обрії піднялася хмарна завіса, і звідти виглянула зеленкувата блакить.

Ми кинулись у воду і попливли. Вона мінилася сірим і рожевим відтінками.

Трохи згодом ми йшли назад. Пані Мюллер уже встала. Вона щипала на городі петрушку. Почувши мій голос, вона здригнулась. Ніяковіючи, я намагався пояснити їй, що вчора, мабуть, трохи забагато лаявся. Вона розплакалась:

— Бідна жінка. Така красива і така ще молода…

— Вона житиме сто років, — сердито сказав я, бо пані Мюллер плакала так, ніби Пат мала вмерти.

«Пат не помре, — бриніло у мене в голові. Свіжий ранок, вітер, море підбадьорили мене, вдихнули в мене життя. — Пат не може померти. Вона могла померти лише тоді, коли б я втратив мужність. Ось стоїть Кестер, мій бойовий друг, ось я — друг Пат, спершу мусили б померти ми. А поки ми живемо, ми вирвемо її з лабетів смерті. Так було завжди. Поки Кестер живий, я не можу померти. І поки ми обидва живі. Пат не може померти».

— Треба коритись долі, — сказала стара пані, повернувши до мене своє коричньове зморшкувате, мов печене яблуко, обличчя з виразом докору. Мабуть, вона мала на увазі мою вчорашню лайку.

— Коритись? — сказав я. — Навіщо коритись? Це ж нічого не дає. В житті доводиться за все розплачуватись удвоє і втроє. Навіщо ж тоді коритись?

— І все ж треба, так краще.