Розділ «XVI»

Через годину я знову затривожився.

— Якщо він лишається тут, то, певно, небезпека не минула, Отто, — сказав я. — Чого б йому інакше лишатись…

— Думаю, що він лишається на всяк випадок, — відповів Кестер. — Він дуже любить Пат. Про це він сказав мені, коли ми під'їжджали сюди. Він ще її матір лікував…

— Хіба вона теж?…

— Не знаю, — поспішив з відповіддю Кестер, — могло ж бути і щось інше. Ну що, підемо спати?

— Іди, спи спокійно, Отто. А я хочу ще раз… хоч здалеку.

— Гаразд. Я піду з тобою.

— Знаєш, Отто, я люблю спати надворі, коли погода тепла. Ти не турбуйся. Останніми днями я частенько так спав.

— Але ж сиро надворі.

— Нічого. Я підніму на «Карлі» тент і залізу всередину.

— Добре. Я теж з задоволенням посплю надворі.

Я зрозумів, що він мене одного не відпустить. Ми взяли ковдри і подушки й пішли назад до «Карла». Відстебнули ремінці і відхилили назад передні сидіння. Так можна було лягти досить вільно.

— Краще, ніж іноді на фронті, — констатував Кестер.

Світла пляма од вікна виднілася крізь туман. Кілька разів я побачив тінь Жафе перед вікном. Ми викурили цілу пачку сигарет. Потім світло погасло, горіла лише маленька настільна нічна лампочка.

— Слава богу, — сказав я.

По тенту порощив дощик. Віяв слабий вітерець. Стало трохи холоднувато.

— Можеш укритись і моєю ковдрою, Отто, — запропонував я.

— Ні, не треба, мені й так тепло.

— Хороший мужик, цей Жафе, правда?

— Хороший, нічого не скажеш. Мабуть, дуже тямущий.