Розділ «XVI»

Він хитнув головою і почав розпаковувати свій саквояж. Я стояв майже впритул до нього, вхопившись руками за спинку ліжка. Він глянув на мене. Я відступив на крок, але не зводив з нього очей. Він обмацував ребра Пат. Пат застогнала.

— Це дуже небезпечно? — запитав я.

— Де лікувалася ваша дружина? — у свою чергу спитав він.

— Що? Лікувалася? — перепитав я запинаючись.

— У якого лікаря? — нетерпляче спитав він.

— Не знаю… — відповів я, — ні, не знаю нічого… я гадаю, вона не…

Він глянув на мене:

— Ви ж повинні знати про це…

— А проте я не знаю. Вона ніколи нічого не говорила мені про це.

Він нахилився до Пат і спитав її. Вона хотіла щось відповісти, але знову закашлялась кров'ю. Лікар підтримав її рукою за плечі. Вона хапала ротом повітря, в її грудях свистіло.

— Жафе… — надсилу вимовила вона; в горлі у неї клекотіло.

— Фелікс Жафе? Професор Фелікс Жафе? — спитав лікар.

Вона ствердно блимнула очима.

Лікар повернувся До мене:

— Ви можете подзвонити йому? Краще спитати його.

— Так, так, — відповів я. — Зараз. Я пришлю тоді когось за вами. Жафе?

— Фелікс Жафе, — сказав лікар. — Спитайте в довідковому бюро номер телефону.

— Вона буде жити?… — спитав я.

— Треба припинити кровотечу, — відповів лікар.

Я схопив за руку служницю і побіг вулицею. Вона показала мені будинок, де був телефон. Я подзвонив. Невелика компанія сиділа за кавою і пивом. Я обвів їх очима і не міг збагнути: як це люди могли пити пиво, коли у Пат кровотеча?… Замовив термінову розмову і чекав біля апарата. Прислухаючись до дзижчання в темряві, я, ніби в тумані, і водночас надто виразно бачив крізь портьєру частину сусідньої кімнати. Бачив, як хиталася туди й сюди лисина, наче дзеркало відбиваючи жовте світло лампи; бачив брошку на чорній тафті зашнурованого плаття, і подвійне підборіддя, і пенсне, і високу зачіску над ним… кістляву старечу руку з набухлими жилами, що тарабанила по столу… Я не хотів бачити цього, але був наче беззахисний: воно лізло мені в вічі, як сліпуче світло.