Розділ «XVI»

Нарешті замовлений номер відповів. Я попросив професора.

— На жаль, — відповіла сестра, — професор Жафе вийшов.

У мене завмерло серце, потім почало битися, як ковальський молот.

— Де ж він? Я негайно повинен говорити з ним.

— Не знаю. Можливо, він знову поїхав до лікарні.

— Будь ласка, подзвоніть у лікарню. У вас же, певно, є другий апарат.

— Хвилиночку…

У трубці знову задзижчало. Нас відділяла бездонна темрява, над якою линула лише тоненька металева ниточка. Я здригнувся. Поруч, у завішеній від світла клітці, раптом защебетала канарка. Знову почувся голос сестри:

— Професор Жафе уже з клініки вийшов.

— Куди?

— Цього я вам, пане, напевно сказати не можу.

От тобі й маєш… Я прихилився до стіни.

— Алло! — гукнула сестра. — Ви мене слухаєте?

— Слухаю… А ви не знаєте, сестро, коли він повернеться?

— Про це точно сказати не можна.

— А він хіба не попереджає вас? Він же повинен… Якщо станеться що-небудь, треба ж знати, де його шукати.

— У клініці ще є лікар.

— А ви можете його… «Ні, — подумав я, — це ж ні до чого, той же не знає нічого». — Ну, ось що, сестро, — сказав я знесилений до краю, — коли професор Жафе прийде, попросіть його, щоб він негайно подзвонив сюди в терміновій справі. — Я сказав їй номер телефону. — Але прошу вас, сестро, терміново.

— В цьому ви можете бути певні, пане. — Вона повторила номер і повісила трубку.

Я стояв самотній, покинутий. Голови, що хиталися там, за портьєрою, лисина, брошка, сусідня кімната — все відійшло геть, далеко, відкотилося, як блискучий м'яч. Я оглянувся навколо. Робити тут мені більше не було чого. Досить було сказати тим людям, щоб покликали мене, коли подзвонять. Але я не наважувався відійти від телефону. Він був для мене, як рятівний канат.