Розділ «XVI»

Вона ворухнула устами:

— Вже завтра…

— Завтра ще ні, але через кілька днів. Тоді тобі можна буде встати, і ми поїдемо додому. Нам не слід було їхати сюди, надто вогко тут для тебе…

— Нічого, — шепотіла вона, — я ж не хвора, Роббі. Це просто якийсь нещасливий випадок…

Я поглянув на неї. Чи вона дійсно не знала, що хвора? Чи не хотіла знати цього, її очі неспокійно забігали.

— Тобі нема чого боятись… — шепотіла вона.

Я не відразу зрозумів, що вона мала на увазі і чому це було так важливо, щоб саме я не боявся. Я лише бачив, що вона схвильована, в очах був якийсь особливий, болісний, благальний вираз. І раптом у мене сяйнула здогадка. Я збагнув, що її турбувало. Вона думала, я боюсь її, хворої.

— Боже мій, Пат, — сказав я, — може, в цьому причина, що ти мені ніколи нічого докладно не розповідала?

Вона не відповіла, але я бачив, що так воно й є.

— Лишенько моє, — не витримав я, — за кого ж ти мене, власне, вважаєш?

Я схилився над нею.

— Полеж хвилинку спокійно, але не ворушись. — Я поцілував її. Уста були гарячі й сухі. Піднявши голову, я побачив, що вона плаче. Вона плакала беззвучно, з широко розплющеними очима, обличчя навіть не ворухнулось. Лише сльози котилися струмком.

— Ради бога, Пат…

— Я така щаслива… — промовила вона.

Я стояв і дивився на неї. Прозвучало лише одне слово, але таке слово, якого я ще ніколи не чув. Я знав жінок, але то все були випадкові зустрічі, побіжні пригоди, іноді пожартуєш годину, в самотній вечір — втеча від самого себе, від розпачу, від порожняви… Та я і не хотів нічого іншого, бо життя навчило мене покладатись на самого себе і ні на що більше або хіба що на товариша. І ось раптом побачив, що я можу чимось бути для людини, просто тому, що я існую, і що вона щаслива від того, що я з нею… Коли почуєш таке слово, воно звучить дуже просто, та коли вдумаєшся — це дивовижна річ, якій взагалі немає ніяких меж. Це щось таке, від чого твоє серце ладне розірватися, що може цілком змінити тебе. Це кохання і водночас щось інше. Щось таке, в ім'я чого можна жити. В ім'я кохання чоловік не може жити. А в ім'я людини — напевно.

Мені хотілося сказати їй що-небудь, але я не міг. Як важко підшукати слова, коли дійсно є що сказати. І навіть коли знаєш вірні слова, соромишся вимовити їх. Усі ці слова відносяться до минулих століть. Наша епоха ще не має слів для висловлення своїх почуттів. Грубувата розв'язність — це єдине, що їй підходить. Все інше — фальш.

— Пат, — сказав я, — ти мій справжній хоробрий друг.

В цю мить увійшов Жафе. Він одразу зрозумів, що тут робиться.

— Неймовірний успіх! — пробурчав він. — Я вже подумав собі, що так воно й має бути…

Я хотів щось заперечити йому, але він без зайвих слів виштовхнув мене за двері.