Розділ «XVI»

«Коритись… — думав я. — А що це може змінити в житті? Боротись, боротись — це єдине, що лишається нам у цій колотнечі, в якій кінець кінцем однак будеш насподі. Боротися за те, що ще лишилося тобі в житті, за те, що любиш. А в сімдесят років можна і скоритись».

Кестер трохи поговорив з пані Мюллер. Посмішка швидко знову повернулась на її обличчя: вона спитала, що він хотів би на обід.

— Бачиш, — сказав Отто, — такий дар приходить з літами. Сльози і сміх — все змінюється досить скоро. Без будь-яких наслідків. Це не завадило б і нам засвоїти, — додав він у задумі.

Ми обійшли навколо будинку.

— Їй кожна хвилина сну на користь, — сказав я.

Ми знову пішли в сад. Пані Мюллер приготувала сніданок. Ми випили гарячої чорної кави. Піднялося сонце. Одразу стало тепло. Листя на деревах іскрилося від вологи і світла. Від моря долинали крики чайок. Пані Мюллер поставила на стіл букет троянд.

— Потім поставимо його їй у кімнаті, — сказала вона.

Запах троянд нагадував мені садові мури і дитинство.

— Знаєш, Отто, — сказав я, — у мене таке почуття, ніби я сам був хворий. Не ті вже ми, що були колись. Я мусив би бути спокійнішим. Розсудливішим. Чим спокійніше тримаєшся, тим краще можеш допомогти іншим.

— Не завжди це вдається, Роббі. Іноді буває таке і зі мною. Чим більше живеш, тим більше псуються нерви. Це як з банкіром буває, коли той терпить збитки за збитками.

Тут розчинилися двері. Вийшов Жафе в піжамі.

— Добре, добре, — закивав він мені рукою, побачивши, що я ледве не перекинув столик, — добре, як тільки може бути в її стані.

— Можна мені туди?

— Ще ні. Зараз там служниця. Прибирає, миє тощо.

Я налив йому кави. Він примружив очі від сонця і звернувся до Кестера:

— Власне кажучи, я маю бути вдячний вам. Принаймні хоч на один день вибрався за місто.

— Це ви могли б робити часто, — зауважив Кестер. — Увечері виїжджати, а на другий вечір повертатися назад.

— Міг би, міг би… — відповів Жафе. — Хіба ви ще не збагнули, що ми живемо в епоху саморозтерзання? Багато чого можливого не робиться, і невідомо чому. Робота в наш час стала жахливою річчю, яка все інше подавляє — і лише тому, що багато людей не мають ніякої роботи. Як тут гарно! Уже кілька років я не бачив чогось подібного. У мене дві автомашини, квартира з десяти кімнат і досить грошей, а що маю від того? Що все це в порівнянні з отаким літнім ранком на природі! Праця — робиш як навіжений і все втішаєш себе ілюзією, що колись потім буде інакше. Ніколи не буде інакше. Сміх, та й годі — що тільки люди роблять із своїм життям!…

— Я вважаю, що лікар — один з небагатьох людей, які знають, для чого живуть, — сказав я. — Що ж тоді казати якому-небудь бухгалтерові?

— Любий друже, — відповів Жафе, — було б помилкою припустити, що всі люди мають однакову здатність відчувати.