Розділ «XIV»

— Тоді — до побачення! — відповів я і звернувся до чорнявої: — Дуже шкодую, шановна пані, але ж я не можу торгувати на збитки. Ми й так нічогісінько не заробляємо на цьому кадилаку, то не можемо ж ми прийняти у платню старого форда за таку високу ціну. Прощавайте!

Вона вхопилася за мене. Очі її кололи іскрами. Потім накинулась на булочника так, що йому одразу забило памороки…

— Ти ж сам сто разів казав, що цей форд нічого вже не вартий! — аж засичала вона під кінець, на очах у неї блищали сльози.

— Дві тисячі марок! — сказав я. — Дві тисячі марок, хоч і це — просто самогубство.

Булочник мовчав.

— Ну, та кажи ж уже щось! Чого ти стоїш і рота не роззявляєш?! — лютувала чорнява.

— Панове, — сказав я, — я піду за кадилаком. Може, ви тим часом обговорите поміж себе цю справу…

Я відчував, що найкраще тепер — втекти. Чорнява доведе мою справу до кінця.

За годину я повернувся вже з кадилаком. Я зараз же побачив, що суперечку розв'язано в найпростіший спосіб. У булочника був обскубаний вигляд, до костюма причепилося йому пір'ячко з подушок. А чорнява навпаки — сяяла, погойдувала бюстом і сито, зрадницьки посміхалась. Вона переодяглася — на ній тепер була тонка шовкова, щільно прилегла до тіла сукня. Непомітно вона підморгнула й кивнула мені, мовляв: усе в порядку.

Ми поїхали на спробну їздку. Чорнява зручно уляглася собі на широкому задньому сидінні і невгамовно базікала. Мені дуже хотілося викинути її через віконце, але вона ще була мені потрібна. Булочник досить меланхолійно сидів коло мене. Він уже заздалегідь тужив за своїми грішми, а це ж найщиріша туга, що тільки є на світі…

Ми під'їхали до його будинку і знову зайшли до квартири. Булочник вийшов, щоб принести гроші. Він тепер видавався старим, я навіть помітив, що волосся в нього пофарбоване. Чорнява обсмикувала на собі сукню.

— Це ми здорово владнали, правда?

— Атож, — погодився я мимоволі.

— А за це сто марок — мені…

— Ах, ось воно що… — вирвалося в мене.

— У-у, скупий старий цап, — зашепотіла вона по-змовницьки, підійшовши ближче, — а грошей має, як

сміття! Але ж поки в нього щось видереш!… І заповіту не хоче написати. А тоді, звичайно, все піде дітям, а нашій сестрі — дуля! Та й що за приємність мати справу з оцим скандалістом…

Вона підійшла ще ближче, погойдуючи бюстом.

— То я ж зайду завтра до вас у майстерню за цими ста марками… Коли ви там будете? А може, ви самі сюди зайдете? Завтра надвечір я тут буду сама одна… — хихикнула вона.

— Я пришлю вам гроші… — сказав я.