Розділ 2

Я перестала нажахано витріщатися на його вуста й хутко поглянула йому у вічі.

— Я… що? — промовила я.

— Я неодмінно довідаюся, — сказав він. — Хоч як вправно наклав заклинання твій господар, у ньому так чи інак є діри. Твої… рідні… — це слово він вимовив із насмішкою, — можуть думати, ніби пам’ятають тебе, та в них точно немає всіх речей, які свідчать про життя дитини. Пари рукавичок або зношеної шапочки, колекції зламаних іграшок — я ж не знайду цих речей у тебе вдома, чи не так?

— Я поламала всі свої іграшки? — безпорадно спитала я, хапаючись за єдине, що взагалі зрозуміла в цьому. — Вони… так? У мене весь одяг був завжди зношений, у нас мішок для ганчір’я ним напханий…

Він сильно пхнув мене на ліжко та низько схилився.

— Не смій мені брехати! — зашипів він. — Я вирву правду з твоєї горлянки…

Його пальці лежали в мене на шиї; його нога була на ліжку, між моїми ногами. Я, добряче ковтнувши жаху, поклала руки йому на груди, пхнула, всім тілом спершись на ліжко, та підняла з нього нас обох. Ми важко впали на землю разом, він опинився піді мною, і я кроликом злізла з нього й побігла до дверей. Втекла на сходи. Не знаю, куди я сподівалася піти: я б не могла вийти через передні двері, а більше йти не було куди. Та я все одно побігла: квапливо подолала два марші, а з наближенням його кроків, які гналися за мною, кинулася до напівтемної лабораторії з усією її шиплячою парою та димом. Я відчайдушно поповзла під столами до темного кутка за високою шафою та підтягнула до себе ноги.

Я зачинила за собою двері, та це, здається, не завадило йому дізнатися, куди я зникла. Він відчинив їх і зазирнув до приміщення, а тоді я побачила його над краєчком столу, його холодне та зле око між двома лабораторними склянками; вогні забарвлювали його обличчя відтінками зеленого. Він обійшов стіл упевненим неквапливим кроком, а коли зайшов за кінець, я кинулася вперед, поспішаючи в інший бік і намагаючись відчинити двері — подумала, чи не заперти його. Та я вдарилась об вузьку полицю біля стіни. Один із закупорених глеків ударив мене по спині, відкотився та розчерепився об підлогу біля моїх ніг.

Довкола мене заклубочився сірий дим, лізучи мені в ніс і рот, душачи мене, зупиняючи мене. Від нього мені пекло в очах, і я не могла кліпнути, не могла сягнути рукою, щоб їх потерти, — руки відмовлялися працювати. Кашель застряг у мене в горлі; все моє тіло повільно завмерло на місці, досі скоцюрблене на підлозі. Та я більше не відчувала страху, а за мить не відчувала навіть дискомфорту. Я чомусь водночас була геть важкою та невагомою, далекою. Кроки Дракона, коли він прийшов і став наді мною, я чула дуже слабко та здалеку, і мені було байдуже, що він зробить.

Він стояв там, із холодним нетерпінням дивлячись на мене згори вниз. Я не намагалася здогадатися, що він зробить; я не могла ні думати, ні ставити собі запитання. Світ був дуже сірим і нерухомим.

— Ні, — сказав він за мить, — ні, ти аж ніяк не можеш бути шпигункою.

Він повернувся й залишив мене там на якийсь час — я б не могла сказати, на який саме, це могла бути й година, і тиждень, і рік, хоча згодом я дізналася, що минуло лише півдня. Потім він нарешті повернувся з невдоволено стисненими вустами. Він тримав невеличку пошарпану річ, яка колись, до того, як я протягала її за собою лісами перші сім років свого життя, була поросям, сплетеним з вовни та набитим соломою.

— Отже, — промовив він, — ніяка не шпигунка. Дурепа та й годі.

Далі він поклав руку мені на голову та вимовив:

— Тезавон тагож, тезавон тагож ківі, канзон лігуш.

Він не стільки зачитав слова, скільки проспівав їх, майже як пісню, а доки він говорив, до світу поверталися колір, час і дихання; у мене звільнилася голова, і я вислизнула з-під його руки. З моєї плоті поступово зникав камінь. Звільнилися мої руки, завзято шукаючи, за що б його вчепитись, а нерухомі ноги тим часом утримували мене на місці. Він упіймав мої зап’ястки, тож коли я нарешті повністю звільнилася, він тримав мене за руку, і можливості втекти не було.

Утім, я не намагалася бігти. Мої думки, раптом звільнившись, бігали в десятку напрямків, так, ніби надолужували згаяний час, але мені здавалося, що він міг просто залишити мене каменем, якби хотів скоїти зі мною щось жахливе, і він принаймні перестав думати, ніби я — якась шпигунка. Я не розуміла, чому він гадав, ніби комусь може захотітися за ним шпигувати, а тим більше — королю; він же королівський чаклун, хіба не так?

— А тепер ти мені скажеш, що ти робила? — промовив він. Його очі й досі були підозріливими, холодними та блискучими.

— Я лише хотіла книжку, аби почитати, — сказала я. — Я не… Я не думала, що в цьому якась шкода…

— І сталося так, що ти взяла з полиці, аби трохи почитати, «Виклик Люта», — промовив він з дошкульним сарказмом, — і геть випадково… — а тоді його, можливо, переконав мій насторожений і спантеличений вигляд, і він зупинився й поглянув на мене з неприхованим роздратуванням. — У тебе справді незрівнянний дар приносити лихо.