Розділ 24

— Там, де мав би бути я, якби Зиґмунд у політиці не був підлабузником, — заявив Марек.

— Ви маєте на увазі, якби Зиґмунд був повним ідіотом, яким він не є, — сказав Соля. — Він не міг би просто зараз забезпечити вам тріумф, якби не хотів разом із ним забезпечити вам корону. Запевняю вас: він знає, що в нас уже п’ятдесят магнатських голосів.

— А що з того? Якщо він не може втримати шляхту, він на це не заслуговує, — відрізав Марек, склавши руки на грудях. — Якби ж то я був там…

Він ізнову тужливо поглянув на нікчемне дзеркало, тим часом як я пильно дивилася на них обох, відчуваючи дедалі більше обурення. Тож річ була не лише в тому, що Зиґмунд хвилювався, чи не віддадуть, бува, магнати трон Марекові: Марек намагався його захопити. Раптом я зрозуміла кронпринцесу, зрозуміла, чому вона поглянула на мене скоса: наскільки їй було відомо, я була союзницею Марека. Та я проковтнула перші десять зауважень, які навернулися мені на язик, і хутко сказала Солі:

— Я потребую вашої допомоги.

Завдяки цьому на мене глянуло принаймні одне з його смолянисто-чорних очей, над яким вигнулася брова.

— Я радий допомогти тобі, моя люба, і почути, як ти це говориш.

— Я хочу, щоб ви вимовили заклинання разом зі мною, — сказала я. — Нам потрібно накласти «Виклик» на королеву.

Він зупинився, куди менш радий; Марек повернувся і суворо глянув на мене.

— Що ти собі надумала тепер?

— Щось не так! — сказала я йому. — Ви не можете вдавати, ніби цього не бачили: з моменту нашого повернення одне лихо йде за іншим. Король, отець Балло, війна з Росьєю — це все задум Пущі. «Виклик» покаже нам…

— Що? — ревнув Марек, підвівшись. — Що він, на твою думку, нам покаже?

Він височів наді мною; я встояла й відкинула голову назад.

— Правду! — сказала я. — Ще й трьох днів не минуло відтоді, як ми випустили її з вежі, а король мертвий, у палаці чудовиська, а Польня воює. Ми щось упустили, — я повернулася до Солі. — Ви мені допоможете?

Соля глянув спершу на Марека, а тоді на мене; у його очах було видно, як триває процес розрахунку. Тоді він м’яко промовив:

— Королева виправдана, Аґнєшко; ми не можемо просто зачаровувати її без жодної причини, лише тому, що ти стривожена.

— Ви маєте розуміти, що щось не так! — гнівно за­явила я йому.

— Щось було не так, — поблажливо та самовдоволено відповів Соля; я б із насолодою його трусонула. Я запізніло мусила шкодувати, що не потоваришувала з ним. Я не могла його спокусити: тепер він уже чудово знав, що я не збираюся регулярно ділити з ним чари, навіть вимушено проходячи через це заради чогось важливого. — Дуже не так — ота заражена книжка, яку ти знайшла та яка тепер знищена. Немає потреби уявляти собі похмурі причини, коли ми вже знаємо якусь причину.

— А найменше Польні зараз потрібне поширення чорних пліток, — додав Марек уже спокійніше; доки він слухав Солю, ковтаючи те отруйно зручне пояснення, у нього розслаблялися плечі. Він відкинувся назад у кріслі й знову поклав на стіл ноги в чоботях. — Про мою матір чи, якщо вже на те, про тебе. Усіх магнатів викликали на похорон, і я оголошу про наші заручини, тільки-но вони зберуться.

— Що? — перепитала я. Він неначе повідомляв мені якусь не надто цікаву новину, яка зовсім трохи стосувалася мене.