Розділ 11

— Зробити це ще раз? — перепитав він. — Так. Це означає, що Пуща має відповісти, і скоро.

Я нарешті почала розуміти, звідки в нього ця наполегливість. Раптово усвідомила, що це подібне до його тривоги через Росью: із Пущею ми також воювали, і наш ворог знав, що ми тепер маємо нову зброю, яку можемо обернути проти нього. Він очікував, що Пуща атакує не просто заради помсти, а заради самозахисту.

— Перш ніж можна буде сподіватися повторити зроблене, потрібно буде добряче попрацювати, — додав він і жестом показав на стіл, ще більше захаращений паперами. Я як слід подивилася на них і вперше усвідомила, що це були нотатки про діяння — про наше діяння. Там був ескіз схеми — ми удвох обернулись на безликі фігури біля найвіддаленіших кутів тому «Виклику», Кася навпроти нас перетворилася на коло та підписаний канал, а назад до охайно зробленого малюнка серцедерева тягнулася лінія. Він постукав по лінії.

— Із каналом буде найбільше труднощів. Ми не можемо сподіватися в кожному випадку легко одержувати жертву, вирвану просто із серцедерева. Однак замість неї може підійти захоплений ходак або навіть жертва меншого зараження…

— Єжи, — раптово сказала я. — Чи могли б ми спробувати це з Єжи?

Дракон зупинився та роздратовано стиснув губи.

— Можливо, — сказав він.

— Однак спершу, — додав Дракон, — ми маємо кодифікувати принципи заклинання, а тобі потрібно відпрацювати кожен окремий складник. Я вважаю, що воно належить до категорії діянь п’ятого порядку, де «Виклик» забезпечує кістяк, саме зараження забезпечує канал, а очищувальне заклинання забезпечує імпульс… Ти що, не пам’ятаєш геть нічого з того, чого я тебе навчив? — поцікавився він, побачивши, як я закушую губу.

Я й справді не завдавала собі клопоту запам’ятовувати багато з його нав’язаних уроків про порядки заклинань, які здебільшого мали на меті пояснити, чому певні заклинання складніші за інші. Наскільки я розуміла, усе зводилося до очевидного: якщо скласти докупи два діяння, щоб створити нове заклинання, воно зазвичай буде важчим за будь-яке з них саме по собі; але поза тим правила видалися мені не надто корисними. Якщо ж скласти докупи три діяння, то буде важче, ніж з будь-яким з них окремо, але це не означало, принаймні коли пробувала я, що буде важче, ніж із будь-якими двома: усе залежало від того, що намагатися зробити та в якому порядку. А його правила не мали жодного стосунку до того, що сталося там, у камері.

Я не хотіла про це говорити й знала, що він теж не хоче. Але я подумала про Касю, що насилу рухалася до мене, тим часом як її роздирала Пуща, а ще про Заточек на краю Пущі, який відділяла від поглинання одна атака. Я сказала:

— Ніщо з цього не має значення, і ви це знаєте.

Його рука міцніше взялася за папери, зминаючи аркуші, і якусь мить я думала, що він почне на мене кричати. Але він опустив на них очі та не сказав жодного слова. За мить я пішла по свою книгу заклинань і випорпала заклинання ілюзії, яке ми вимовили разом узимку, багато дов­гих місяців тому. До Касі.

Я відсунула стос паперів достатньо, щоб звільнити трохи місця перед нами, й поклала книгу перед собою. За мить, не сказавши жодного слова, він пішов і взяв із полиці ще один том — вузьку чорну книжку, палітурка якої злегка мерехтіла там, де він її торкався. Він розгорнув її на заклинанні, що повністю займало дві сторінки, записане твердою рукою, зі схемою, на якій була зображена одна квітка, кожна частина якої була якось з’єднана з певним складом заклинання.

— Дуже добре, — сказав він. — Почнімо, — і він простягнув руку до мене через стіл.

Цього разу взяти її, зробити цей свідомий вибір, коли не відволікав помічний відчай, було важче. Я мимоволі подумала про силу його хватки; тим часом довгі елегантні лінії його пальців охопили мою руку, а їхні теплі мозолисті кінчики злегка торкнулися мого зап’ястка. Я власними пальцями відчувала, як б’ється його пульс, і відчувала тепло його шкіри. Я опустила погляд на свою книжку та з жаром у щоках спробувала якось зрозуміти літери, а він тим часом почав монотонним голосом вимовляти власне заклинання. Його ілюзія почала оформлюватись у ще одну ідеально окреслену квітку, пахучу, красиву та геть прозору, зі стеблиною, охайно вкритою шипами.

Я почала пошепки. Відчайдушно намагалася не думати, не відчувати його чари в себе на шкірі. Не відбувалося геть нічого. Він нічого мені не говорив; його очі рішучо зосередилися на точці в мене над головою. Я зупинилася та потай струснула себе. Тоді заплющила очі й намацала обриси його чарів — такі ж шипасті, як і його ілюзія, колючі та насторожені. Я почала мугикати власне заклинання, та зрозуміла, що думаю не про троянди, а про воду, та ще про спраглу землю, будую під його чарами замість намагатися перекрити їх. Я почула, як він різко вдихає, і загострена будівля його заклинання знехотя почала мене впускати. Троянда між нами охопила увесь стіл довгим корінням, і почали рости нові гілки.

Це не були такі ж зарості, як і тоді, коли ми вимовили заклинання вперше: він стримував свої чари, і я теж; ми обоє живили діяння лише тоненьким потічком сили. Але трояндовий кущ став матеріальним інакше. Я вже не могла сказати, що це — ілюзія: довге жилаве коріння скрутилося разом, запускаючи пальці у тріщини столу, обвиваючи ніжки. Його квіти були не просто зображеннями троянд, це були справжні троянди в лісі, половина з них ще не розкрилась, а решта була розвіяна — їхні пелюстки розлітались і ставали брунатними по краях. Повітря наповнилось їхнім міцним ароматом, надто солодким, і поки ми це втримували, у вікно влетіла бджола й заповзла в одну з квіток, рішучо в неї тицяючись. Не змігши видобути нектару, вона спробувала ще одну, а тоді ще одну, шкрябаючи маленькими ніжками по пелюстках, які хилилися саме так, ніби могли витримати вагу бджоли.

— Тобі тут нічого не перепаде, — сказала я бджолі й дмухнула на неї, але вона все-таки спробувала ще раз.

Дракон перестав видивлятися через мою голову, і перед його пристрастю до чарів зникала всяка ніяковість — він вивчав наші переплетені заклинання з тим же завзятим напруженим поглядом, з яким він брався за найскладніші свої діяння, а світло заклинання яскраво сяяло в нього на обличчі та в очах; він прагнув зрозуміти.

— Можеш утримати це самотужки? — запитав він.