Розділ 9

— З ким? — запитав він, виринаючи зі своїх мріянь. — Ох, з Людмилою? — він зупинився. — Востаннє повернувшись до двору, — нарешті сказав він, — я повідомив їй, що її чоловікові ніяк не зарадити. Я привів іще двох чаклунів із двору, аби засвідчити, що його зараження не піддається лікуванню, — вони були відверто шоковані тим, що я взагалі дозволив йому прожити так довго, — і дав одному з них убити його, — він знизав плечима. — Вони, як це буває, постаралися перевернути це догори дриґом — заздрості серед чародіїв немало. Вони запропонували королю відіслати мене сюди за те, що я приховував зараження. Вони сподівалися, що король відмовиться від цього покарання й зупиниться на чомусь іншому, гадаю, на якомусь незначному чи дріб’язковому потиличникові. Вони були доволі засмучені, коли я оголосив, що їду, хоча що про це думає будь-хто інший.

А що ж до Людмили, то я її більше не бачив. Вона мало не видряпала мені очі, коли я сказав їй, що ми маємо його вбити, а те, що вона тоді сказала, хутенько розвінчало мої ілюзії щодо справжньої природи її почуттів до мене, — сухо додав він. — Але вона успадкувала маєток і за кілька років вийшла заміж за дрібнішого князя, народила йому трьох синів і доньку й дожила до сімдесяти шести років гранд-дамою при дворі. Гадаю, придворні барди зробили в цій історії з мене лиходія, а з неї — шляхетну вірну дружину, яка намагалася за будь-яку ціну врятувати свого чоловіка. На мою думку, це навіть не неправда.

Саме тоді до мене дійшло, що я вже знаю цю історію. Я чула, як її співали. «Людмила та чародій», от тільки в пісні смілива графиня вдавала із себе стару селянку та готувала й прибирала для чаклуна, який вкрав серце її чоловіка, аж поки вона не знайшла це серце в його будинку, замкнене у шкатулці, а тоді викрала його та врятувала чоловіка. Мені защипало очі від гарячих сліз. У піснях не бувало так, щоб зачаровану людину не можна було врятувати. Її завжди рятував герой. Не було бридкого моменту в темному льоху, коли графиня ридала й голосно протестувала, доки троє чаклунів убивали графа, а потім зробила з цього придворну інтригу.

— Ти готова її відпустити? — запитав Дракон.

Я була не готова, але була готова. Я дуже втомилася. Не могла стерпіти спуску тими сходами до істоти з Касиним обличчям. Я аж ніяк її не врятувала. Вона й досі була у Пущі, досі поглинута. Але глибоко в моєму животі й досі здригалося в очікуванні «фулмія», а якби я сказала йому «так» — якби я залишилася тут, поклала голову на руки й дала йому піти, повернутися та сказати мені, що справу зроблено, — заклинання, як я подумала, могло б знову вирватися з мене з ревом і зруйнувати вежу довкола нас.

Я у відчаї роздивилася всі полиці — нескінченні книжки з корінцями та палітурками, схожими на стіни цитаделі. Що як одна з них і досі приховує таємницю, штуку, яка її звільнить? Я підвелася, пішла й поклала на них руки; під моїми нечутливими пальцями були витиснені золотом літери без жодного значення. Мене знову зупинив «Виклик Люта», той прекрасний шкіряний том, який я дуже давно взяла почитати й розлютила Дракона; взявши його, я ще геть нічого не знала про чари, не знала, як багато і як мало можу зробити. Я поклала на нього руки, а тоді різко сказала:

— Кого він викликає? Якогось демона?

— Ні, не мели дурниць, — нетерпляче відповів Дракон. — Викликання духів — усього лише шарлатанство. Дуже легко стверджувати, ніби ти викликала щось невидиме та безтілесне. «Виклик» не робить нічого настільки дурнуватого. Він викликає… — він зупинився, і я з подивом побачила, що він не може дібрати слів. — Правду, — нарешті сказав він, трохи знизавши плечима, наче це недоречно й неправильно, але точніше висловитися він не зумів. Я не розуміла, як можна викликати правду, якщо він не має на увазі можливість викрити якусь брехню.

— Але чому ви тоді так розгнівалися, що я почала його читати? — поцікавилась я.

Він зиркнув на мене.

— Це видається тобі дрібним діянням? Я гадав, що тебе відправив на неможливе завдання якийсь інший чародій при дворі — маючи зі свого боку намір зірвати з вежі дах, коли ти змарнуєш усю свою силу, а твоє діяння обвалиться, і в такий спосіб виставити мене недолугим дурнем, якому не слід довіряти учнів.

— Але це вбило б мене, — сказала я. — Гадаєте, хтось із двору став би…

— Марнувати життя селянки з дрібкою чарівної сили, аби здобути перемогу наді мною — можливо, побачити, як мене, приниженого, викликають назад до двору? — продовжив Дракон. — Звісно. Більшість придворних ставить селян на один щабель вище за корів і дещо нижче за своїх улюблених коней. Вигубити тисячу вас у сутичці з Росьєю через якусь незначну перевагу на кордоні для них — суцільне задоволення; тут вони б, мабуть, і оком не кліпнули, — він відмахнувся від такого мерзосвіття. — Хай там як, я, звісно, не очікував, що тобі вдасться.

Я витріщилася на книжку, що стояла на полиці, накрита моїми руками. Згадала, як читала її, згадала те відчуття явного задоволення, а тоді різко стягнула книжку з полиці й повернулася до нього, притиснувши її до себе. Він зміряв мене сторожким поглядом.

— Чи не могло б це допомогти Касі? — запитала я його.

Як я здогадалася, він відкрив рота, щоб заперечити це; але потім він завагався. Похмуро поглянувши на книгу, нарешті сказав:

— Сумніваюся. Та «Виклик» — це… дивна робота.

— Це нічому не може завадити, — сказала я, та у відповідь дістала роздратований погляд.

— Звісно, що може завадити, — заявив він. — Хіба ти не слухала, про що я тільки-но казав? Щоб вимовити заклинання, треба прочитати всю книгу за один прийом, а якщо не маєш на це сил, уся будівля заклинання обвалиться з катастрофічними наслідками, коли ти ви­снажишся. Я лише раз бачив, як ним скористалися; це зробили три відьми разом, кожна з яких навчила молодшу за себе, і вони передавали книгу одна одній для читання. Вони при цьому мало не загинули, а вони аж ніяк не були слабкими.

Я опустила очі на золоту книжку, що обтяжувала мені руки. Я не сумнівалася в його словах. Згадала, як мені сподобався її смак у мене на язиці, як вона тягнула мене. Я глибоко вдихнула та спитала: