Розділ I

— Де я, що це? — відповів той питанням на питання.

— Таж на моєму возі. Ачей не бачиш?

— Бачу, — буркнув незнайомець і насилу сів, підтягнувши ноги.

— Ну?

— А як я тут опинився?

Баньковський відвернувся й сплюнув. Треба було подумати.

— А хіба я знаю? — знизав він нарешті плечима. — Я спав, а ти, певне, виліз на воза. З Варшави, га?

— Що таке?

— Та я питаю, чи ви варшав’янин?.. Бо коли так, то немає чого зі мною їхати до Вульки чи до Бичинця. Я додому їду. А вам же не до Вульки. Он, мені вже за отим вітряком звертати треба… Тут зійдете чи що? До рогатки однаково з десять кілометрів…

— Куди? — запитав чоловік, і в його очах було здивування.

— Таж кажу, до варшавської рогатки. Ви з Варшави?

Чоловік витріщив очі, потер лоба й відказав:

— Не знаю.

Баньковським аж підкинуло. Він відразу здогадався, що має справу із шахраєм. Обережно намацав на грудях захований там капшучок із грішми й роззирнувся. На відстані десь із півкілометра видніли фурманки.

— Ти що, дурним прикидаєшся, — гаркнув він, — що не знаєш, звідки ти?

— Не знаю, — повторив чоловік.

— Це ти, певне, із глузду зсунувся. А того, що тобі голову розчерепив, певне, теж не знаєш?

Незнайомець обмацав голову й пробурмотів:

— Не знаю…

— Ну, то злазь мені з воза! — роздратовано крикнув селянин. — Геть! Злазь!