Розділ I

Професор Вільчур схопився на ноги. Кров шугонула йому в голову, він на мить знерухомів. Він ладен був присягнутися, що чув Беатин голос. Рвучко відштовхнув товариша, що загороджував йому дорогу, і одним стрибком опинився біля дверей.

Невеличку кімнату яскраво освітлювали дві гасові лампи. Біля столика сидів череватий, кремезний чолов’яга і якась веснянкувата дівчина в зеленому капелюшку.

Вільчур повільно повернувся, важко впав на стілець і вибухнув риданням.

— Налий йому ще, — буркнув той, що в кепці. — Не бере його горілка.

Поторсав Вільчура за плече.

— Пий, брате! Чого там!

Коли об одинадцятій генделик зачиняли, товаришам довелося підтримувати Вільчура, бо сам іти він уже не міг. Похитуючись усім своїм могутнім тілом, він розштовхував їх навсібіч. Супутники аж відсапувалися з натуги. На щастя, іти виявилося недалеко. За рогом, на темній безлюдній вулиці, стояла бричка з піднятим верхом. Чоловіки мовчки заштовхали Вільчура досередини й сіли слідом за ним. Візник шмагонув коня.

Через кільканадцять хвилин будинки стали траплятися рідше. Обабіч дороги подекуди між парканами спалахував вогник гасової лампи. Нарешті зникли й вони. Натомість у ніздрі вдарив сморід здоровенного сміттєзвалища. Бричка звернула вбік, затих цокіт кінських підків. На м’якій ґрунтовій дорозі їх не було чутно. Доїхали до першої ями.

— Стій, найкраще тут, — озвався хтось неголосно.

Якусь мить усі прислухалися. Далеко звідси монотонно гуло місто. Тут довкола панувала цілковита тиша.

— Викидай його, — пролунала коротка команда.

Три пари рук учепилися в безвладне тіло. Не минуло й хвилини, як вміст кишень було витрушено. Волоцюги без жодних зусиль стягли з Вільчура пальто, жилет і піджак. Несподівано, мабуть, від холоду, професор опритомнів і закричав:

— Що це, що ви робите?

Водночас він силкувався підвестися із землі. Проте щойно професор став на рівні ноги, як отримав страшний удар ззаду по голові. Вільчур гепнувся мов колода, не встигнувши й зойкнути. А що падаючи, він поточився на край глибокої ями, до якої зсипали сміття, то тіло зсунулося схилом на дно.

— А чорти б тебе вхопили! — лайнувся один із нападників. — Не міг його втримати?

— А нащо?

— Дурне щеня! Нащо! То тепер лізь до ями по черевики й штани.

— Сам лізь, коли ти такий спритний.

— Що ти сказав?! — грізно запитав перший.

У повітрі запахло бійкою, але тут озвався незворушний візник, який досі мовчки курив цигарку.