Розділ I

— Покинула…

Очі Обедзінського зблиснули люттю.

— Ну, то й що! — гаркнув він. — То й що таке?!

— Що таке? — Вільчур ухопив його за руку. — Що таке? Це все. Усе!

Певне, у його голосі було щось таке, що переконало Обедзінського, бо той негайно заспокоївся, зіщулився й замовк. І лише за кілька хвилин заговорив, неначе нарікаючи:

— Життя таке паскудне, а мені не щастить. Ненавиджу різні сентименти, то доля постійно підкидає на моєму шляху різні жертви сентиментів. Чорти б його… Безсумнівно, усе відносно. Кого й мечем з ніг не звалиш, а хтось підсковзнеться на вишневій кісточці й голову розчерепить. І немає жодного мірила, жодних критеріїв. Пий, брате. Горілка — то добряча штука! Sapristi![6]

І знову наповнив склянки.

— Пий, — повторив він, тицьнувши склянку Вільчурові до рук. — Гей-но, Дрожджику, давай наступну!

Господар зліз зі свого ліжка в ніші й приніс пляшку, а тоді згасив світло. Воно більше не було потрібне. Крізь вікно із брудного подвір’я зазирав похмурий і дощовий, але таки день. Компанія з кутка, покинувши сонного товариша, висипала на вулицю.

Обедзінський обперся на лікті й у п’яній задумі говорив:

— Отак воно буває із жінками… Одна присмокчеться до тебе й усю кров вип’є, інша обдере з усього, що маєш, третя на кожному кроці ошукує, або й така трапиться, що затягне в сірятину, у буденне болото… Прання, прибирання, пелюшки й таке інше… От і все життя… Але це неправда, усе від чоловіка залежить. Який він сам! Комусь буде мов з гуски вода, інший підстрибне, мов підстрелений кіт, запищить і здохне, а от такий як ти, amigo?.. Ти, певне, мужній. Як велике дерево. Якщо з тебе здерти кору, ти обростеш новою, якщо обрізати гілки — виросли б нові… Але тут тебе видерли з коренем із землі… І жбурнули в пустелю…

Вільчур нахилився до нього й пробурмотів:

— Із корінням… це правда…

— От бачиш. І сила не допоможе, коли опертися немає на що. Земля розкисла, розійшлася, перестала існувати. Ще Архімед був сказав… Що ж він таке сказав… Зрештою, грець із ним… Ага!.. Про що це я говорив? Про корені! Найдужчі корені нічого не допоможуть, якщо вхопитися нема за що. От! Хай йому абищо… таке життя…

Язик йому заплітався дедалі дужче. Нарешті він хитнувся, обперся об стіну й заснув.

У залишках Вільчурової свідомості крутилася думка:

«Як дерево, видерте з корінням… Як дерево…»

Він, мабуть, спав недовго бо, відчувши безцеремонні штурхани, насилу розплющив очі й заточився. Алкоголь ще не встиг вивітритися. На столі знову стояла горілка, а крім нічного супутника за столом було ще трійко незнайомців. Професор Вільчур ледве зміг збагнути, де він перебуває і спогад про Беату озвався в ньому раптовим гострим болем. Він схопився і, перекидаючи дорогою стільці, попрямував до дверей.

— Агов, шановний! — гукнув йому господар.

— Що?