Розділ X

Поява Лешека, який так і сяяв у посмішці й мав чудовий настрій, викликала в Людвикові неабияке здивування. По-перше, його тут зовсім не чекали, по-друге, він надто помітно змінився. Куди й поділося його колишнє роздратування, різкі рухи, байдужість до всього, що було пов’язане з домом та майном, нудьгування.

— Що з тобою сталося, Лешеку? — із помітним задоволенням поцікавилася мати.

— Я змінився, мамо. Я став іншою людиною.

— Цікаво, чи довго триватиме цей щасливий стан.

— О, так, — він таємничо посміхнувся. — Мені здається, що це остаточна фаза мого розвитку. Бачите, я довго міркував, і дійшов висновку, що час мені вже постатечнішати, узятися до роботи, життя впорядкувати й таке інше.

Пан Чинський аж відірвався від своєї газети.

— Чи це значить, що ти нарешті збираєшся зайнятися фабрикою?

— Ти не помилився, батьку!

— Тоді слід послати подячну телеграму дядькові. Невже в них вдома ти зустрів того, хто так на тебе вплинув? Там, здається, було чимало осіб.

— О так, дуже багато. Цілий натовп, — кивнув Лешек головою, а тоді додав: — І в цьому натовпі я зустрів… себе.

— Ах… І які ж враження в тебе склалися від цієї зустрічі?

— Спершу досить прикрі. Я почув багато зауважень, не позбавлених слушності. Та зрештою, я переконався, що маю справу з людиною, котра знає, чого хоче. І ми обидва були дуже цим втішені.

Пані Елеонора нахилилася й поцілувала сина в чоло.

— Вітаємо вас обох, а при нагоді й себе.

— Дякую, мамо. На вітання я заслуговую більше, ніж ти припускаєш, — повагом відказав син.

Ця розмова відбулася після вечері й сповнила подружжя Чинських рожевими мріями. Та як же вони здивувалися, коли назавтра вранці слуга, якого запитали, чи панич ще спить, відповів:

— Панич наказав подати мотоцикл і поїхав у бік Радолишок.