— Чим? — знахар замислився. — А хто ж то знати може? А чим я заслужив, що отак тулишся до мене, голубко моя, що моє серце старе вже хіба за звичкою, а не через потребу, билося, ти зігріла мов сонце… Лише Богові те відомо, а я, хоч і не знаю, проте дякую Йому за це, і дякувати не перестану аж до смерті…
Біля крамниці спинилася бричка й за мить зайшов якийсь пан. Він купував кольоровий папір для ліхтариків, певне, на свято дожинків, що саме наближалося. Вибирав довго, торгувався й нарікав на високі ціни.
Коли він вийшов з пакунками, знахар сказав:
— А чи дозволиш, голубонько, аби я тобі щиро сказав, що думаю?
— Звичайно, будь ласка, — і вона посміхнулася, побоюючись, що після такого вступу нічого приємного не почує.
І Марися не помилилася: знахар заговорив про пана Лешека.
— Через нього в тебе всі ці клопоти й хвилювання. Що тобі із цього, голубонько? Я не кажу, що він недобрий чи непорядний, очі в нього навіть добрі, але він ще хлопчисько, не має власної думки, вітрогон. Не раз я дивився на нього, не раз і не десять бачив, як він сюди приходив і просиджував… Та й люди балакали… А що молодий він і легковажний, то й не дивно, що його підозрюють у недобрих намірах. Сам я, Бог мені свідок, у те не вірю! Ручуся, що всі ці теревені — то наче пес бреше. Та бач, голубонько, що їм молоти? Язиків не зав’яжеш, очей людям не закриєш. Дивляться й плетуть. А й тобі, дитинко, що з тих зальотів? Лише небезпека. Ти молода, недосвідчена, легко віриш будь-яким обіцянкам.
— Він мені нічого не обіцяв, — перебила спантеличена Марися, почервонівши.
— Не обіцяв? То чого ж він хоче? Не забувай, що він великий пан, багатий, знаний. Що ти для нього? Так собі, забавка. А серце звикає. От і тепер: немає його, а тобі вже й важко.
— Це через інше…
— Може через інше, а може, й ні, — легенько похитав він головою. — Адже Чинський з тобою не ожениться.
Марися похнюпилася.
— Я про це й не думала. Просто з ним так приємно було розмовляти. Він багато подорожував, чимало бачив. Гарно розповідає…
— То нехай розповідає іншим. Чого ж він тебе вибрав?
— Бо він… він каже, що… я йому подобаюся.
— Де б ти йому не подобалася! Адже він не сліпий.
— Не думала я, стриєчку Антонію, що й ти в цьому щось погане вбачатимеш.
Знахар затулив обличчя руками.
— Боже борони! Не те, щоб погане, а непотрібне. І тобі від людей шкода, та й чутки довкола цього, а користі нікому немає жодної. Я про нього не кажу. Ні. Та якби він був порядним, то не наражав би тебе, голубко, на обмовляння, не запаморочував би тобі голову, не сидів би тут каменем.
— Але ж… але я не можу примусити його піти, — намагалася захищатися Марися.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Знахар» автора Тадеуш Доленга-Мостович на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ X“ на сторінці 4. Приємного читання.